Ірен Віталіївна Роздобудько - Я знаю, що ти знаєш, що я знаю

Сталося це випадково. Тодi Марину ще не вiдпускали саму до великого мiста, тримали, мов канарку в клiтцi, прикуту до пiдручникiв i щовечiрнiх курсiв нiмецької, куди ходили здебiльшого афроамериканцi i турки. I вона вперше збунтувалась, грюкнула дверима i пiшла по трасi, подалi вiд охайних будинкiв, в бiк лiсу i ланiв, за якими зблискувало вогнями мiсто. Навiть не сiла в електричку, злiсно мiркуючи про те, що проголосує на перше-лiпше авто — а там буде, що буде.

Марина йшла вздовж траси. Авто проносились повз неї — жодне не зупинялося. За кожним вiконцем, яке вона проводжала жадiбним поглядом, було своє життя — повноцiнне i осмислене. Воно овiювало її клубами придорожньої пилюки, димком висунутої в шпарку сигарети, уривком музичної фрази. I всiм було байдуже до дiвчини, котра шкандибає обабiч дороги. Варто лише зробити один крок убiк, аби дiзнатися, що вiдбувається за тими вiконцями: просто влаштувати цим лискучим бiлим i чорним акулам на колесах «зупинку за вимогою», щоб з їхнiх черев повилазили люди i загомонiли над її бездиханним тiлом, помiтили, що вона є, дiзналися, що була собi така дiвчина, зi своїм iменем, прiзвищем, спогадами i сподiваннями — чужа в чужiй країнi. Щоб про неї написали в газетi. Щоб, зрештою, потрапили до в'язницi — тодi бодай хтось пам'ятатиме про неї до кiнця життя!

«Перше-лiпше» зупинилося кiлометри за два вiд передмiстя, коли Марина вже добряче натерла ноги старими босонiжками, якi взула зопалу, забувши, що вони тиснуть. В авто сидiла молода нiмкеня, майже її ровесниця, але виглядала набагато краще за розлючену Марину в домашнiй сукнi — на нiй була коротка оксамитова спiдничка, напiвпрозорий мережаний бодi i червонi високi чоботи. В однiй руцi диміла довга коричнева сигарета, друга лежала на кермi. Дiвчина грацiйно нахилилась, вiдкриваючи зору широку, в рюшах, резинку панчiх i вiдкинула дверцята з протилежного вiд себе боку. Марина мовчки кивнула i всiлася, дивуючись тому, що в цьому застiйному акварiумi, на який була схожа ця мiсцина, водяться ось такi золотi рибки.

— Фрау їде до мiста? — старанно вимовляючи слова запитала вона.

Фрау кинула на неї скептичний погляд, посмiхнулась, випустила дим у вiконце i нiчого не вiдповiла. Це здалося Маринi пiдозрiлим i не дуже приємним — злiсть на батькiв минула, а що робити далi вона не знала. А ще згадала, що у неї з собою немає анi цента. Чим буде платити?

— Ох, будь ласка, фрау, я передумала, — знову подала голос Марина. — Я забула вдома гаманець. Певно, доведеться їхати назад. Дуже перепрошую, не могли б ви зупинитися? Дiвчина поглянула на неї i засмiялась. I Марина з подивом почула:

— Не випендрюйся, мала! Довезу в чистому виглядi! Не думаю, що тобi аж так кортить повернутися до предкiв.

Це було сказано чистiсiнькою рiдною мовою. Марина вирячила очi. На що дiвчина зреагувала з до болю знайомою iнтонацiєю:

— Закрий варежку, сестричко!

I Марина здригнулась: Сильва? Сильва повертається до неї з тими ж iнтонацiями, з тою ж розкутiстю i соковитою циганською красою.

Потiм пiвдороги вони шалено реготали, переповiдаючи одна однiй своє життя — скоромовкою, ковтаючи слова, перестрибуючи з подiї на подiю, перемежовуючи розмову смачними, рiдними, забороненими для вжитку в добропорядних родинах, словечками.

Реґiна жила в самому центрi мiста, але перед тим як завiтати до її невеликої, але на диво гарно обставленої i впорядкованої оселi, вони добряче поводили козу по барах i клубах, i Марина зрозумiла, що тут можна жити. Вiдчуття було таке, нiби акварiум, в якому вона повiльно плавала, ковтаючи ротом застояну воду, занурили в море, i вона змогла виплисти назовнi, в те життя, яке бачила за невидимим склом i в яке безрезультатно билася головою весь минулий рiк. Реґiнка дала їй це зрозумiти. Вона жила тут вже шостий рiк. I спочатку все складалося майже так, як у Марини: мрiя про вступ до художньої академiї, суворi батьки, пихатiсть оточення, нудотнi вечори, що вже о десятiй вечора перетворюються на глуху нiч. Тепер все було iнакше. Власна квартира, власне авто. Мрiя залишилась, але набула змiн — Реґiна збиралася до Голландiї. Але треба було ще пiдзаробити.

У той пам'ятний вечiр, а точнiше нiч, коли Реґiна залишила її ночувати у себе, вони проговорили до ранку. Марина досi подумки молилася на цю доленосну зустрiч, адже лише тепер зрозумiла, що якби не нова подруга, вона б просто збожеволiла. Багато в чому Реґiна прочистила їй мiзки, дала новий напрямок думкам i надiю на майбутнє. А головне — добряче розвiяла тi мiфи, в тенетах яких була i вона, i її батьки.

Такої ночi — задушевної, хмiльної, сповненої розкутостi — у Марини не було нiколи. Вони пили «Бейлiс», курили сигарету за сигаретою i розмовляли при свiтлi кiлькох товстелезних свiчок, котрi Реґiна запалила по всiх кутках спальнi.

— Нормально iнтегруватися в цю країну неможливо, — казала Реґiна. — Особливо таким, як я. Менi треба все i негайно! Я це зрозумiла одразу, дивлячись, як мої предки старанно виконують тутешнi правила, мов заведенi зайцi! Бiгають на аудiєнцiї з чиновниками в бюро з працевлаштування, висиджують на курсах, занотовують у зошитах правила поведiнки, аби стати повноцiнними громадянами. I нi фiга! Перший заробiток мого татуся становив один євро на годину. Я не могла купити собi навiть трусiв! Нашi емiки якiсь ненормальнi — сподiваються тут влаштуватись, стати заможними...

— Як ти сказала — «емiки»? Тобто емiгранти? — зареготала Марина.

— Ага, це мiй лiнгвiстичний винахiд! — кивнула Реґiна. — Так от, емiки на перших порах ще сподiваються вхопити бога за бороду. Ха! I це в той час, коли самi нiмцi, тi, що мають добрий фах i спецiальнiсть, тiкають звiдси. Така ж плиннiсть мiзкiв, як i у нас. Проте ти ж бачила скiльки тут туркiв, афроамериканцiв, албанцiв? Навiть циган! Це вони, нiмцi, так омолоджують свою застарiлу кров! А турки i негри — найкращi коханцi для нiмок. Скоро на вулицях не лишиться жодного чистокровного арiйця! Турки ще так-сяк, тримають кав'ярнi або будують, албанцi i цигани не працювали тут, напевно, жодного дня — суцiльний кримiнал. Але, чесно кажучи, мене це тiшить, хоч якась розвага. З мiсцевих сенсу нiякого.

Марина слухала i рванi клаптi її вражень перетворювались на бiльш-менш цiлiсне полотно. Уклад, який вона не сприймала, який дивував i викликав спротив, ставав зрозумiлiшим. Але все одно малоприйнятним.

— Ми нiколи не станемо тут своїми. Вiдтепер — нi тут,