Оскар Уайлд - Зоряний хлопчик

і цеберком з водою я здатна пустити великі галери на дно морське. Але ціну я маю, красеню юний, ціну я маю на це… Чого бракує тобі? Чого тобі бракує? Я знаю квітку одну, що цвіте в долині, і, крім мене, ніхто про неї не відає. Має вона пелюстки пурпурові, і в серці у неї зірка, і соком сочиться вона білим, немов молоко. Щойно торкнешся ти квіткою тою жорстких вуст Королеви, як піде вона за тобою аж на край світу. Ложе покине вона чоловіка свого, Короля, й аж на край світу піде за тобою. Але ціну вона має, красеню юний, має вона свою ціну… Чого бракує тобі? Чого тобі бракує? Можу я розтовкти жабу в ступці та зробити з неї відвар, і мішати відвар той рукою мерця. Бризни цим трунком на ворога свого, поки він спить, — і тоді обернеться твій ворог на чорну гадюку, і рідна мати його не впізнає і вб’є. Колесом можу я зняти Місяць з небес, а в кристалі можу тобі показати я Смерть… Чого бракує тобі? Чого тобі бракує? Скажи мені, чого ти бажаєш, і бажання твоє я здійсню, тільки ціну заплатиш мені, красеню юний, ціну заплатиш мені.

— Я бажаю дрібнички, — відповів молодий Рибалка, — але Священик розгнівався на мене і вигнав геть. Я бажаю дрібнички, але торгівці узяли мене на кпини й відмовили. Ось тому я до тебе прийшов, хоч люди і звуть тебе злою, і якою б ціна не була, я готовий її заплатити.

— Чого ж бажаєш ти? — спитала Чаклунка, наближаючись до нього.

— Я хочу позбутися своєї душі, — відповів молодий Рибалка.

Чаклунка зблідла, і здригнулась, і затулила лице своє синьою мантією.

— Красеню юний, о красеню юний, — прошепотіла вона, — це річ пекельна.

Він відкинув із чола свої каштанові кучері і засміявся.

— Душа моя для мене ніщо, — заявив він. — Я не можу бачити її. Я не можу помацати її. Я не знаю її.

— А що даси ти мені, якщо я навчу тебе? — запитала Чаклунка і подивилась на нього своїми чудовими очима.

— П’ять золотих, — відповів він. — А ще мої нерети й сіті, верболозову хатку, в якій я живу, й човен розписний, в якому я в море виходжу. Тільки навчи мене, як позбутися тієї душі, і віддам тобі все, що я маю.

Чаклунка засміялася з нього глузливо і вдарила гілочкою цикути.

— Я можу перетворити осіннє листя на золото. Я можу наткати срібла з місячного проміння, якщо захочу. Той, кому я служу, багатший на всіх земних королів і має їхні володіння в своїй руці.

— Що ж тоді можу тобі я дати? — скрикнув Рибалка, — якщо ціна твоя ані золото, ані срібло?

Чаклунка ніжно торкнулася його волосся своєю тонкою білою рукою.

— Повинен ти потанцювати зі мною, красеню юний, — прошепотіла вона й усміхнулася до нього.

— Оце й усе? — здивувався молодий Рибалка і став на рівні ноги.

— Оце й усе, — відповіла вона і знову всміхнулася до нього.

— Тоді на заході сонця в таємному місці танцюватимемо ми разом, — погодився він. — А коли натанцюємося, скажеш мені, чого я бажаю.

Вона похитала головою.

— При повному місяці, при повному місяці, — прошепотіла, а там озирнулася навсібіч і прислухалася. Синя пташка зі скімленням випурхнула з гнізда і закружляла над дюнами, а три попелясті птахи прошелестіли крізь жорстку сіру траву і засвистали одна до одної. Тиша стояла кругом, тільки хвилі шуміли внизу й шурхотали жорствою. Чаклунка простягла руку, поманила його до себе і притулилася сухими вустами до вух його.

— Сьогодні увечері ти мусиш прийти на вершину гори, — зашепотіла. — Це шабаш, день сьомий, і там буде Він.

Молодий Рибалка здригнувся і позирнув на неї, а вона вишкірила зуби і зареготала.

— Хто це Він, по якого ти мовиш? — запитав.

— Байдуже! — відповіла вона. — Ти маєш піти ввечері, і стати під гіллям граба, і чекати на мене. Якщо кинеться на тебе чорний пес, вдар його лозиною, і він утече. Якщо сова заговорить до тебе, не відповідай. Коли місяць стане повним, я буду з тобою, і ми танцюватимемо на траві.

— Але ти присягаєшся, що навчиш, як позбутися душі моєї? — наполягав Рибалка.

Чаклунка вийшла на сонячне світло, і вітер розвіяв її руді коси.

— Клянуся ратицями цапа, — була її відповідь.

— Ти найкраща з усіх відьом, — вигукнув молодий Рибалка, — і я радо танцюватиму з тобою на верхівці гори. Хотів би я, справді, щоб ти забажала від мене золота або срібла.

Але то твоя ціна, і ти отримаєш її, хоча це й дрібниця.

Він зняв перед нею шапку, вклонився низенько й побіг назад до міста, щасливий і радісний.

Чаклунка дивилася йому вслід, і коли він зник з очей, увійшла до печери, витягла з різьбленої кедрової скриньки дзеркало, встановила рівненько, запалила перед ним на вуглинках вербену й почала вдивлятись у кільця диму. За хвильку вона сплеснула в долоні у гніві.

— Він мав бути моїм! — вигукнула. — Вона не вродливіша за мене.

І того вечора, коли піднявся місяць, молодий Рибалка пішов на вершину гори і став під гіллям граба. Як блискучий металевий щит лежало внизу море, і тіні рибальських човнів тяглися по затоці. Велика сова з жовтими мерехтливими очима покликала його на ім’я, але він не озивався. Чорний пес підбіг до нього і загарчав. Рибалка вдарив його лозиною, і той щез скавучачи.

Опівночі почали злітатися відьми, немов кажани.

— Тьху! — кричали вони, щойно торкнувшись землі. — Тут є хтось чужий!

І вони принюхувалися, перегукувалися одна з одною, розмахували руками. Останньою з’явилася молода Чаклунка; її руде волосся маяло на вітрі. Була вона вдягнена в золоту парчеву сукню, з вишитим павичевим оком, і маленький каптурик зеленого оксамиту вкривав її голову.

— Де він, де він? — заверещали відьми, побачивши її, та вона тільки засміялася, підбігла до граба, ухопила рибалку за руку, вивела на місячне сяйво й почала танок.

Вони кружляли і кружляли, і молода Чаклунка підстрибувала так високо, що він бачив червоні закаблуки її черевичків. Раптом поруч із танцюристами залунав шалений стукіт кінських копит, але самого коня не було видно, і Рибалка злякався.

— Хутчіш! — вигукнула Чаклунка, охопила руками його шию, й гаряче дихання обпалило йому щоки. — Хутчіш, хутчіш! — заходилася вона, і здавалося, сама земля закрутилася в неї під ногами, а Рибалка сильно стривожився, і охопив його великий жах через якусь нечестиву істоту, що за ним чатувала, і нарешті він усвідомив, що у тіні