Валентин Миколайович Тарасов - Чеслав. В темряві сонця

— Убили батька?.. — повторив слова брата Чеслав.

«Виходить, це не сон. І все відбувалося насправді. Я прокинувся й побачив… батька. І два ножі в його серці — мій і Ратибора…» — промайнуло в голові Чеслава, і він відчув, як крижаний холод пробіг по спині.

— Виходить, це не сон… — прошепотів він.

— Та який сон?! Отямся, Чеславе!.. — знову схопився Ратибор. — Я прокинувся від твого крику й побачив, як ти виєш над батьком. А в його грудях були наші ножі!

— Я теж прокинувся. І не побачив вас. А потім… знайшов батька…

— Тепер у городищі думають, що це ми його…

Чеслав подивився на Ратибора, наче бачив його вперше. На обличчі брата, під очима, залягли чорні тіні. На чолі, між брів, прорізалася глибока зморшка. Жовна під шкірою ходили ходуном. Від горя він постарішав і наче зменшився. Зазвичай зовні спокійний, брат і зараз намагався стримуватися, але, мабуть, біль від утрати був занадто великим, тому все-таки вихлюпувався назовні.

— Розумієш? Вони думають, що це ми!..

— Очманіли вони, чи що?.. — обурився Чеслав. Кров ударила йому в голову. — Але ти їм казав, що ми цього не робили?

— Казав. — У голосі брата Чеславові почулася якась приреченість.

— А вони?

Ратибор втомлено опустився поруч із братом. Помовчавши, відповів:

— Збирають Раду Роду, старійшин. Будуть судити, вирішувати…

— Та що тут судити? — обурився Чеслав. — Шукати треба! Та не побачити мені більше сонця, я сам готовий розірвати голими руками того, хто це зробив!

Ратибор важко зітхнув і заскреготав зубами.

— Чеславе… А якщо це й правда… ми?.. — було видно, що саме це запитання мучило Ратибора зараз, як хворий зуб. І поставити його братові для нього було нелегко. — Я ж не пам’ятаю нічого… Ми, здається, сперечалися з ним, а потім я наче в яму провалився.

— Я теж… не пам’ятаю, — замислився Чеслав, а потім гаряче й переконано додав: — Але знаю, певен: ми цього не робили, не могли. У нас би імовірніше руки всохли. Великі не допустили б цього!

— Я теж у цьому впевнений. Але хтось же його вбив!

Ближче до вечора на галявині біля капища, де нещодавно проходила Посвята, зібралася Рада Роду та племені, а також старійшини. Зі стриманістю й статечністю розсілися вони півколом на пнях і колодах. Тут були всі найшановніші й мудрі чоловіки, відзначені честю бути в Раді. На почесному місці сидів волхв Колобор, слово й думка якого були дуже вагомими.

Коли всі зібралися, на галявину привели Ратибора й Чеслава. Щойно вони з’явилися, поважним півколом прокотився приглушений рокіт чоловічих голосів. Незважаючи на своє горе, посірілі обличчя й глибокі тіні під очима, брати шанувалися. Вони відкрито й спокійно дивилися в очі присутніх.

Вести Раду доручили Зимоборові, батькові красуні Зоряни. Сповнений власної гідності та значущості, він поволі підвівся зі свого місця, зробив крок уперед і, обвівши поглядом присутніх, вимовив своїм хрипким голосом:

— Славимо Даждьбога Сварожича, батька й захисника нашого!

— Славимо! — дружно підхопила Рада.

— Поважні присутні, члени Ради, шановні старійшини, — продовжував Зимобор. — Зібралися ми сьогодні із сумної нагоди. Горе впало на наше плем’я, — помовчавши, прокашлявшись, продовжив: — Славний син роду свого Велимир пішов дорогою у світ пращурів наших, пам’ять їм світла.

— Світла й довга пам’ять! — урозбрід повторила решта.

— Але пішов Велимир від нас не тому, що настав його час, а тому, що чиясь підла рука або руки обірвали нитку його життя. Обезголовили його рід.

Серед присутніх знову прокотився збуджений рокіт.

— І наш обов’язок — знайти тих поганців, які зважилися учинити цю чорну справу. Знайти й покарати, як вимагає того справедливість, — закінчив промову Зимобор і скоса зиркнув у бік братів.

— Відомо, що з Велимиром… мля-мля-млям… були два його сини, Ратибор і Чеслав. Нехай вони скажуть, що з… мля-мля-млям… батьком їх сталося, — прошамкав дід Божко, найстаріший зі старійшин.

Погляди членів Ради прикипіли до братів. Ратибор переступив із ноги на ногу, зніяковівши, відвів погляд. Чеслав же з викликом дивився в очі родичів.

— Повідай нам, Ратиборе, що сталося з Велимиром, — подав голос Колобор.

Ратибор спідлоба глянув на присутніх:

— Ми полювали, добули вепра, притомилися трохи, вирішили перепочити, а заодно й попоїсти. А потім зморило нас, видно, на сон. А прокинулися… дивимося: у батька ножі в серці стирчать… Тільки ми не знаємо, хто це зробив.

— Ніж, якщо його, звісно, прицільно не метнути, то лише зблизька вразити може. А тут — два ножі одразу… Як таке могло бути? — не вгамовувався Зимобор.

— Брат же сказав: ми не знаємо як, — не витримав Чеслав. — А ножі це ті, що батько нам із братом на наші посвяти подарував, самі ж знаєте. А батька, видно, уві сні… вбили.

— Хто?

— Знали б, сказали, а то вже й помстилися б, — гарячкував юнак. — Може, чужинці, що в Сокола стрельнули?

Чеслав відчував, що всередині нього киплять злість і роздратування, але й сам не міг зрозуміти, від чого й на кого. Напевно, усе-таки більше на самого себе і свою неспроможність розгадати загадку загибелі батька. Бо ж і сам він не міг відповісти, хто і за що це зробив.

Старі почухали бороди. Рада знову завирувала.

— Пропоную запитати того, хто першим знайшов Велимира, — заговорив Сбислав. Він був Велимирові двоюрідним братом, а Чеславові й Ратибору — дядьком.

Усі присутні ствердно закивали головами.

— Нехай кличуть коваля Тихомира, — розпорядився Зимобор.

На галявину перед Радою, широко ступаючи, вийшов Тихомир. Від постійного стояння коло вогню шкіра в нього на руках, обличчі й грудях зробилася бронзовою і тільки взимку трохи світлішала. Було видно, що він ніяковіє від загальної уваги.

— Розкажи, Тихомире, що ти бачив, коли знайшов тіло Велимира.

Важко зітхнувши, наче брався за непосильну для себе роботу, коваль промовив:

— Ну, так… — і замовк.

— Говори, Тихомире!

— Та на полюванні ми були… Усі ватаги повернулися. А Велимира… із синами до ранку не було, самі знаєте. Ну так, тоді ж і вирішили… шукати йти… Вони, звичайно, і в лісі могли заночувати, якщо дуже заполювалися, щоб, виходить, по темному не плутати… Однак у лісі хтось бешкетувати почав… Пострілювати… Ну, від лиха подалі щоб… пішли ми пошукати Велимира. А то хтось же стрельнув Сокола, — закінчив Тихомир і важко відсапався.

Було видно, що з молотом йому впоратися набагато легше, ніж вести таку довгу розмову. Від зусиль аж сорочка в нього змокріла.

— Ну, а як ви знайшли їх, Тихомире? — нагадав ковалеві, що це ще не кінець, Сбислав.

— А-а… Ну так… —