Василь Миколайович Шкляр - Чорне Сонце

class="p1">Я думаю, що це дуже добре, коли міністр економіки та фінансів такий добросердий. Навіть гроші на пам’ятник хлопцям Штепа виділив не з державного бюджету, а з власної кишені, хоча свій бізнес він, ставши міністром, продав. Продав навіть олійню у Липовці, яку мав за межами Черкаської області. До речі, проект пам’ятника я робив сам особисто. Вирішив не карбувати на камені біля портретів ніяких зірок (ми домоглися, щоб Хома з Аксьоном посмертно отримали звання Героїв), а вирізьбив хлопцям футбольний м’яч. І тільки ми, азовці, втаємничені у заповіти наших предків-укрів, бачимо у формі і рунах цієї кулі-м’яча не що інше, як Чорне Сонце. Сонце, яке не спалило нам душі, а, пов’язавши променем-пуповиною з предками, живило нас вірою, силою і любов’ю.

На перепоховання приїхав з війни і Маестро. Він тепер воює на території колишньої Російської Федерації. Піднялися на боротьбу за незалежність Татарстан, Бурятія, Мордва, чудь, весь, меря… І хоча в Росії уже новий демократичний президент Пупкін, він з останніх сил намагається придушити визвольні рухи, оскільки цього вимагають 85 % московитів. До речі, вони тепер і волзьких татар, і мордву, і чудь, і весь, і мерю називають бандерівцями.

Маестро привітався з нами за давнім азовським звичаєм, як гладіатор, – ми досі так вітаємося між собою, стискаючи правицею руку побратима біля ліктя і торкаючись один одного правою щокою. Маестро став сивий, як голуб, але очі його вже не такі сумні. Новий шрам на вилиці навіть робить його обличчя усміхненим. Ми просили Маестро повернутися в Україну, пропонували йому місце генерального прокурора чи пост міністра закордонних справ, адже Маестро повоював у багатьох країнах, але він не захотів і слухати. «Хлопці, – сказав Маестро, – моє місце там, бо ви ж, старі лиси, знаєте, що, окрім воювати, я більше нічого не вмію робити».

«Добре, – сказав я, – тоді на Генеральну прокуратуру посадимо Негідника. Немає на світі поряднішого і справедливішого хлопця за нього. А міністром закордонних справ буде Буба. У нього борода довша, ніж у Фіделя Кастро та аятоли Хоймені, разом узятих. Вона вже на Майдані виросла в Буби до пупа».

Після Гризла говорить однокурсник Хоми Сократ, і я чую, як в урні, котру я мимоволі притиснув до грудей, б’ється Аксьонове серце. Сократ був поруч із хлопцями, коли Хома впав на гранату.

Потім ми опускаємо урну з прахом Аксьона в домівку Хоми. «Іди, брате, – кажу йому так, щоб, окрім нього, більше ніхто не чув. – Вам буде добре удвох».

Лунають прощальні сальви, люди – а їх зібралося море – вигукують «Герої не вмирають!», «Слава Україні!», «Героям слава!»

І від того, що герої не вмирають, Андрій Штепа до крові закушує нижню губу.

На пам’ятнику викарбувані не позивні, а справжні імена: там позивні хлопцям уже не потрібні.

Андрій Снітко, Волинь, 18 років

Олег Аксьоненко, Луганськ, 19 років

Віддали життя за Україну 20 серпня 2014 року в Іловайську

Ось так, панове генерали. Коротко і ясно.

Але не поспішайте хапатися за валідол, це буде трохи згодом.

А поки що я приїхав до Маневичів з Ангелом (таки дочекалася вона ротації), щоб подивитися домівку Хоми, до якої я привезу й Аксьона. Нормальна домівка. Як у людей. Їм тут буде добре удвох. Тихо, затишно.

Мені сказали, що там, де жив Хома, досі висить на дереві боксерська груша, яку він зробив собі сам. Натоптав мішок сіном і тирсою – вийшла чудова груша. Хома на ній тренувався, готуючись до боротьби.

Я знайшов те дерево і ту грушу, яка звисала з гілляки. Підійшов і довго на неї дивився. Потім легенько вдарив. З мішка випорснула хмарка пилу, яка довго висіла в повітрі і переливалася проти сонця золотими піщинами.

2015 р.

Танець під чортову дудку

1

Ще вчора я почувався найщасливішою людиною в світі, і, коли теплого вересневого вечора ми з однокурсниками сиділи довкола багаття на картоплищі (навчальний рік почався з трудового семестру в колгоспі), вдихали гіркувато-солодкий дим, що пах печеною картоплею і бабиним літом, я раптом відчув себе на сьомому небі і чи не вперше в житті отак і подумав: «Я щасливий». Той вечір запам’ятався мені кожною павутинкою, яка літала в повітрі і ясотіла у світлі призахідного сонця, пригадую ще, як десь у бур’янах пискнула пташка, тоненько так, наче миша, і хтось запитав: «Що це воно озвалося?», а я відразу впізнав сойчин голос. «Це сойка», – сказав я, і тоді чомусь добре так стало на душі – від того, що дим над багаттям мені такий любий і що я знаю, як зветься та пташка. Це так завжди: коли все в тебе гаразд, то здається, що ти щасливий від кожної дрібнички. Насправді ж мою душевну злагоду гріли значно серйозніші обставини: я вже студент другого курсу, живу у великому красивому місті, маю щирих друзів, а до всього ще й… Ну, та про любов потім. Словом, усе ще попереду, те все – тільки хороше, бо ж ніхто не загадує наперед собі лиха, а якщо якась біда й нависає хмариною над тобою, то лелієш сподіванку, що пройде вона стороною, як отой дощик у стародавній пісні наших пращурів-язичників.

Хмарина нависла наді мною ясної, погожої днини, власне, сталося все ввечері, але гранату ми знайшли вдень, і тоді мені й на думку на спало, що ця іржава залізяка, не вибухаючи, може накоїти стільки лиха. А втім, у всьому винен я сам, бо, як сказав би мій батько, вимахав вище конопель, а в голові джмелі, тож нічого нарікати на якусь там гранату, тим паче що й граната, коли вже покласти руку на серце, трапилася нам така собі – звичайна протипіхотна лимонка завбільшки з чималу картоплину. Але ж, проклятуще, ніби для того й лежало в землі стільки років, щоб діждати мене в цих краях, нагло вигулькнути на білий світ і пустити все шкереберть. Усе! Бо якщо мене виженуть з університету, тоді прощай і велике красиве місто, і друзі прощайте, і ти, любове моя, прощавай назавжди. А вигнати, мабуть, таки виженуть.

Геннадій Петрович Кудрицький, викладач зарубіжної літератури, який керував нами в колгоспі, підбіг до мене відразу після тієї оказії й проказав незворушним, добре поставленим голосом: «Це політична акція! Саботаж! Він вам так не минеться!» Щоправда, я не вірив у його незворушність: мачини поту на передчасних залисинах Геннадія Петровича (він рік чи два тому тільки-но закінчив аспірантуру), і