Василь Миколайович Шкляр - Чорне Сонце

грудочки землі, що поналипали до його гладенько виголених щік, як черепашки до втопленого, і міцно зціплені зуби, які не розтулялися навіть тоді, коли він говорив, – усе виказувало в ньому не те що хвилювання, а якийсь несамовитий страх, і той страх передався й мені – раптом я зрозумів, що сталося щось невиправне.

«Вам не місце в університеті», – сказав Геннадій Петрович, повернувся й пішов геть, даючи знати втягнутою межи плечі потилицею, що на цьому суді другу сторону не буде й вислухано.

Я розгублено дивився на співчутливо-зухвалі обличчя однокурсників (декому з них та витівка теж нагнала доброго ляку), і мені себе не було жаль анітрішечки. Насамперед я подумав про маму, яка не поминала жодної людини, щоб не похвалитися мною, і про батька, котрий віднедавна почав учащати до буфету, щоб встромити в чоловічу балачку: «А от мій Андрюша», хоча сільські дядьки й не люблять, коли хтось вихваляється своїми дітьми (тоді так ненароком виходить, ніби їхні гірші – а хто ж би таке терпів?).

Ну та не знаю, як там в інших, а для моїх батька-матері більшого горя й не вигадаєш, як оце виключити мене з університету. Та й не тільки вони – від цього постраждав би увесь наш рід, бо не знаю, чи є ще де в світі така рідня, як наша: кожне готове одне за одного виколоти собі око.

Оце, приміром, вдадуться моїй мамі пухкенькі вареники, то вона обходить з макітрою всіх своїх сестер і братів. А хіба не було такого, що батько заколов на Великдень кабанчика й на вишкварки зійшлося стільки родичів, що довелося ще й прикупити м’ясця в сусіди. Чи взяти хоча б дядька Гордія, чоловіка тітки Марії – материної сестри: він же як знайшов був у райцентрівській чайній окуляри в позолоченій оправі, то не начепив одразу на себе, а зібрав усіх родичів, щоб по черзі приміряли й гуртом вирішили, кому вони найбільше личать. Окуляри були таки славненькі, хоча й з товстуватими лінзами, і всяк тоді казав, що в них і голку б знайшов у копиці сіна, ну й видно ж, ну й ви-и-ид-но! І щоб нікого не брали завидки, вирішили миром послати їх дядькові Якову, маминому братові, який жив у місті, – воно ж городському найдужче пасує. «А нам, сільським, як корові сідло», – казала тітка Марія, змереживши на лиці кисленьку, винувату посмішку.

Дядько Яків споконвіку мав стопроцентний зір, але ревно дякував усім за такий інтелігентний дарунок й у відповідь надіслав кожному по банці оселедців.

Я не випадково згадав дядька Якова в ту нещасну хвилину, адже йому, як нікому, завдячував своїм вступом до університету. Приїхав я до міста з велетенським «чамайданом», у якому ще мій дід возив на Урал сушку, а тепер ця скриня була напхана всякими підручниками, починаючи від п’ятого класу, оскільки я ще не знав, у яку науку податися. Тобто я мав на прикметі одну професію, проте чутки доходили й до нашої Больбівки, що там такий конкурс – не проб’єшся. Треба продати не одну корову, щоб його перескочити. Конкурс, щоправда, навряд чи мене зупинив би, але розраяв дядько Яків. Тут, забігаючи наперед, скажу, що він на час моїх вступних іспитів узяв відпустку і пізніше, коли матуся обережненько запитала в нього: «Ти ж, Якове, мабуть, чимало там розтринькав на Андрюшу, кажи, не соромся, у нас гроші є», – то дядько лише хитро всміхнувся й сказав: «Та нічого, Катю, я не розтринькав, ото лиш уграв відпустку та ще, правда, зносив за місяць новенькі модельні туфлі, бо попобігати таки довелось». Справді, усі ті дні дядько майже не присідав, од нього вечорами тоненько пахло коньяком, і я лише дивувався, як це тітка Шура, жінка його, терпить отаке; видно, дядько і їй прищепив благодатне почуття любові до свого роду, принаймні моя мама і тітка Марія досі не можуть нахвалитися невісткою: і як вона чистенько пере, і як їсти варить, і блощиць у хаті немає, і як… А сама ж городська, а бач, бач? Я ж собі нищечком здогадуюся, що головне і не в тому, як тітка Шура пере чи там їсти варить, головне те, що вона не цурається нашого роду.

Так от, розраяв мене дядько Яків. Ми сиділи в парку перед університетом і вирішували, куди мені подавати документи. Дядько сказав, що з такими плюсами, як у його племінника, – срібна медаль, селянське походження – зелена вулиця куди завгодно. Тоді я й натякнув, що непогано було б вступити на юридичний, все-таки це… Я не міг до пуття пояснити, чому хочу на юридичний, і завів мову про конкурс.

– А по скільки там? – спитав дядько.

– Та вже десь по вісімнадцять душ.

– Як по вісімнадцять?

– На кожне місце.

– Ох розтуди його мать! – Руді волохаті дядькові брови (у нашому роду в усіх руді й волохаті брови) ураз настовбурчились – от-от вкусять.

– Та ну його, – сказав я, гадаючи, що такий шалений конкурс перелякав дядька Якова. – Он на мехмат по півтори душі. А я ж на районній олімпіаді з математики…

Але дядько мене не слухав.

– Бач, стерво, – тихо сказав сам до себе. – Ще молоко на губах не обсохло, а вже зібралося судить. Подавай йому хоч і батька рідного, аби лиш судить. Діла-а-а… Тьху! – він плюнув сухими губами і так крутнув головою, аж у шиї хруснуло.

– Та ну його, – сказав я ще раз, уже й не радий, що заїкнувся про юридичний. – Он…

– Е ні, не «ну», – дядько схопився з лави і посварився на мене пальцем. – Не «ну»! Ти тіки подумай, Андрюшо, це що ж виходить: людей, які хочуть судить, уже більше за вурків?

– Чого там… – Я зиркнув по боках і відчув, як зацвітають мої щоки, бо абітурієнти, що сиділи на сусідніх лавах, повідривалися од книжок і витріщилися на нас. Та дядько, здавалося, навмисне вигукував ще голосніше, щоб усі чули і мотали на вус, поки не пізно:

– Як чого? Якщо вас там треба по одному на місце, а злізлося по вісімнадцять штук, – він уже перейшов на штуки, – то виходить, мусимо розводити вурків, щоб усім хватило, га? Чи як по-твоєму? Мусимо занести їх у Червону книгу, бо вам, бач, немає кого ловить, судить, садить?

– Та дя… Не хо’ я ні на який юридичний.

– А хіба я що кажу? – здивувався дядько. – Ясно, що ти не хочеш, так то ж ти, ти ж нашого роду! А з іншими