Елізабет Костова - Історик

Чернець у довгому коричневому вбранні стояв біля дерев’яних дверей і тихо роздавав брошури туристам.

— Як я й говорив тобі, це все ще діючий монастир, — зауважив батько звичайним голосом. Він надів сонячні окуляри, хоча стіни монастиря накрили нас своєю тінню. — Вони намагаються запобігти скупченню народу, впускаючи туристів лише на кілька годин за день. — Коли ми підійшли, батько посміхнувся ченцеві й простягнув руку, щоб узяти брошуру: — Mersi beaucoup, ми візьмемо цей, — сказав він чемно французькою.

І цього разу з інтуїтивною точністю, як буває, коли діти спостерігають за батьками, я знала, що він не просто відвідував це місце раніше з фотоапаратом. Тоді він не запам’ятав би все настільки точно, навіть якби вивчив усі архітектурно-історичні координати за путівником. Я була впевнена, тут, у цьому місці, з батьком щось відбулося.

Мій другий здогад був так само швидкий, як і перший, тільки гостріший. Коли батько розкрив брошуру і став однією ногою на кам’яний поріг, а потім байдуже нахилив голову й прочитав слова замість того, щоб подивитися на вирізьблених чудовиськ (які мали передусім привернути його увагу), я помітила, що він не забув колишніх почуттів до святилища, у яке ми збиралися ввійти. Цим почуттям, як я зрозуміла, навіть не передихнувши між попереднім здогадом і наступною думкою, цим почуттям був або страх, або горе, а може, якась жахлива суміш того й другого.

Монастир Сен-Матьє-де-Піренеєс-Орієнтале стоїть на висоті чотирьохсот футів над рівнем моря, а море не так уже далеко, як ви могли б подумати, від цього замкнутого пейзажу з орлами в небі. Монастир під червоним дахом, розташований на небезпечній висоті, здавалося, виріс саме на вершині гірської скелі, що в певному сенсі було правдою, тому що з самого початку 1000 року церква була майже висічена зі скелі. Головний вхід в абатство пізніше збудували у романському стилі, також позначився вплив мусульман, які століттями боролися за цю вершину. Вхід являв собою квадратні кам’яні ворота, прикрашені геометричними візерунками й ісламськими малюнками, двоє застрашливих християнських монстрів були зображені на барельєфі. Ці істоти могли бути левами, ведмедями, кажанами або грифонами — нереальні тварини невідомого походження.

Усередині знаходились невелика монастирська церква Святого Матвія і гарні келії, уздовж яких росли трояндові кущі навіть на такій величезній висоті, поруч стояли поодинокі закручені колони із червоного мармуру. Вони здавалися такими масивними, ніби їх міг зробити тільки силач Самсон. Сонячні промені струменіли на плитах на відкритому майданчику, а над головою сяяло яскраве блакитне небо.

Коли ми ввійшли, мою увагу одразу привернуло дзюрчання води, яке було несподівано й приємно почути в такому високому сухому місці. Воно було так само природне, як і звук гірського струмка. Звук лунав із фонтана монастиря, де ченці колись проводили час у молитвах. Фонтан являв собою шестикутну чашу із червоного мармуру, прикрашену різьбленням, на якому був зображений мініатюрний монастир — копія сучасного, що стояв поруч із нами. Чаша фонтана стояла на шести колонах, а ще крізь одну — сьому — у центрі піднімався струмінь води. По краях резервуара було шість краників, через які вода виливалася вниз, у басейн. Цей звук був схожий на чарівну музику.

Коли я підійшла до краю монастиря й сіла там на невисоку плиту, мені відкрився крутий спуск на кілька тисяч футів, і я побачила гірські водоспади, які здавалися білими на тлі синього лісу на схилах. Піднявшись на вершину, довкола ми побачили обриси неприступних скель Піренеєс-Оріентале. На такій відстані водоспади линули безшумно або здавалися просто туманом, а позаду нас, не вгаваючи, плескався й дзюрчав фонтан.

— Монастирське життя, — прошепотів батько, сідаючи поруч зі мною на стіні. У нього був дивний вираз обличчя, він поклав мені руку на плече, що робив дуже рідко. — На перший погляд, воно може здатися мирним, але насправді воно дуже суворе.

Ми сиділи й дивилися через цю безодню, таку глибоку, що вранішні промені сонця навіть ще не досягли ущелини внизу. Щось зависло й блискало в небі під нами, і я зрозуміла ще до того, як батько сказав мені, що це був хижий птах, який полював серед високих скель — він висів, як підвішений лист міді.

— Побудований вище рівня, на якому літають орли, — задумливо продовжував батько. — Ти знаєш, що орел — це дуже давній християнський символ, символ святого Івана. Матвій, святий Матвій, — це ангел, а Лука — це був віл, а святий Марко — це, звичайно ж, крилатий лев. Зображення цього лева можна помітити по всьому узбережжю Адріатичного моря, тому що він був ангелом-хоронителем Венеції. У своїх лапах він тримає книгу. Якщо книга розкрита, це означає, що статуя побудована в той час, коли у Венеції панував мир. Якщо книга закрита, значить, Венеція воювала. Ми бачили такого в Рагусі, пам’ятаєш? Біля одних воріт був зображений лев із закритою книгою. А зараз ми бачили орла, що охороняє це місце. А його треба охороняти, це так. — Він насупився, підвівся і відійшов убік. Мене вразило те, що він шкодував мало не до сліз, що ми прийшли сюди. — Може, підемо на екскурсію?

Тільки коли ми стали спускатися сходами до склепу, я знову помітила в батькові невимовне почуття страху. Ми уважно оглянули келії, каплиці, неф, старі приміщення кухні. Склеп був останнім пунктом у нами ж придуманому турі — найжахливіше на десерт, як сказав батько в одній із церков. Скрипучими сходами батько спускався надто обережно, тримаючи мене позаду, навіть не подавши руки, коли ми спустилися в саму глиб скелі. У темряві підземелля нас накрило неймовірно холодним подихом. Інші туристи рушили далі, розглянувши все, і ми залишилися там самі.

— Це був неф першої церкви, — знову взявся пояснювати мені батько, ніби між іншим, зовсім звичайним голосом. — Коли абатство розрослося і з’явилася можливість будувати далі, ченці просто піднялися вгору й побудували нову церкву над старою.

Свічки, що горіли на важких кам’яних колонах, проганяли темряву із цієї кам’яної обителі. На стіні було висічено хрест, що нависав тінню над кам’яним вівтарем і саркофагом у далекому куті нефа. Уздовж стін склепу видно було ще два чи три саркофаги, маленькі й примітивні, без усяких написів. Батько глибоко зітхнув, озираючись навколо у цій холодній кам’яній дірі в скелі.

— Тут спочивають із миром настоятелі-засновники й кілька інших ченців, які жили пізніше. Це місце завершить наш тур. Гаразд? Давай пообідаємо.

Коли ми стали виходити, я зупинилася. Нестерпне бажання запитати батька,