Дмитро Михайлович Кешеля - Пора грибної печалі

На перехресті вулиць, як увійшли в село, бойові побратими обнялися. Тоді Петро Дзьобак твердо промовив:

— Василю, я не забув про твою просьбу, пам’ятай про це завжди.

— Яку просьбу? — спитав здивований Пастеляк.

— Про те, що я твій слуга вічний.

— Ганьбися, Петре, про таке говорити.

— Не мудруй, Василю, ти спас моє життя, і воно тепер, не забувай, до останку належить тобі.

— Не заговорюйся, бо скажеш комусь, люди подумають, що на фронті нанюхався газів і здурів.

— Затям собі, Василю, одне: коли потрапиш у скруту, зови мене.

— А як же тебе кликати, Дзьобаче? — з хитринкою спитав Пастеляк.

— Зовсім просто: ти подумай про мене, дуже так подумай, і я одразу з’явлюсь, — Дзьобак загадково усміхнувся.

На цьому побратими поручкались і з миром розійшлися по домівках.

Невдовзі Пастеляк оженився. Дівчину вибрав небагатого достатку, зате смирну, вродливу, ладну для хати й людей. Батько давно вже напитав для Василя в сусідньому селі дочку поважного газди, й вибір сина чорною кров’ю зануртував у серці старого Пастеляка.

— Раз батьків хліб не навчить, як треба жить, то хай від свого здохне, — сказав перед весіллям старий і відрікся від сина.

Було б це за інших часів, Василь, не роздумовуючи, німо підкорився б батьківському наказу, але тепер, коли усякого горя набачився на війні, добре відав ціну кожної крихітки людського щастя.

— Файна, няню, ваша трава, та не для мого коня, — сказав тоді батькові у відповідь Василь і наостаток все ж таки попросив бодай згарище біля Петахів.

— Ой, ні! — відрубав старий. — В тебе ж, неборе, зараз більше щастя, як розуму. Отож, хай попелище тобі завжди нагадує, що у житті є ще тверезість, яку ніхто не любить, бо вона гірка.

Петро Дзьобак теж не вельми на долю жалівся. Сім’єю обзавівся, а біля неї і статки якісь вродилися. Час ішов, і давня умова давно уже заблудилася в пам’яті Пастеляка. Але в якусь весну захворіла жінка і Василь вийшов орати з найстаршим сином — семирічним Андрієм.

День був погідний, теплий. У чистій синяві молодого весняного неба радувалися птахи, над розігрітою землею мерехтіло ніжне марево. Виділося, кожна травинка й комашка, розбуджена теплом, віншувала Пастеляку доброї удачі. Малий понукував батогом корови, а Василь ішов за плугом, й невідомі досі почуття не полишали його. Здавалося, десь у серці звило собі гніздечко щастя і весь час тихо співає, осяваючи його і надовкружній світ. Два роки, немов кріт, рився він перед цим у шахтах Аргентини, аби вернути борги за хату і прикупити невеликий окраєць землі у вгодованій долині перед Віщункою. Хто із сельчан тут бодай крихітний наділ мав, вважався уже не просто таким собі звичайним чоловіком, а порядним газдою. Це тішило Пастеляка, гріло ізсередини, ростило гордість. І, згадуючи гнів батька, не без вдоволення міркував: «Не туди дорога до щастя, куди люди справляють, а куди доля поведе».

До обіднього сонця жодна птаха ще не долетіла, а малий вже ледве волочив ноги. Із жалем і болем дивився Пастеляк на змучену дитину. Але що вдієш: у ногах правди нема — земля достигла, просить плуга, треба орати. Дійшовши до кінця поля, Василь велів малому зупинитися, вийняв плуг із борозни, кинув худобині трохи сіна й присів із сином на межі перепочити. Андрійко одразу розімлів, знеможено опустив голову й зробився таким безпорадним і нещасним.

— «У кого б зараз помочі напитати? — подумав Пастеляк. — Геть зажену дитину». І раптом — він ніяк не міг збагнути, як це сталося, — хтось невидимий, але явно чутним голосом сказав над вухом:

— А чого не зовеш мене?

«Дзьобак?! — подумав Пастеляк. — Це ж він колись мене нараював покликати його. А де він зараз?! Де Дзьобак?! Напевне, теж десь оре». Й усміхнувся давнім, наївним запевненням Петра.

Коли це глянув, а з тамтого поля простує межею до нього Дзьобак. Петро з’явився несподівано, немов із-під землі випірнув.

— Добрий день, газдо Василю! — привітався звично, наче тільки вчора бачилися.

— Дай боже й тобі, Петре! — піднявся із межі Пастеляк. — Куди правиш?

— До тебе, газдо. Ти ж кликав. Хіба ні?

— Я? — здивувався Пастеляк.

— Ти, ти щойно думав про мене. Я довго чекав. Міркував, що й забув про нашу умову. Хотів, було, вже нагадати, але, на щастя, ти сам…

— І що тепер збираєшся чинити?

— Будемо орати, а малого відправ додому, хай спочине дітвак.

Наколи впорали царину, Пастеляк розіклав на краю останньої борозни їжу, дістав із воза корчагу вина, й повечеряли. Випили по одному кухлю вина за те, що вчасно зорали, випили по другому, аби щасно родилося, по третьому… Веселун хміль дуже швидко вигнав із Пастелякової голови острах, вагання, сумніви, які посіяв своєю появою Дзьобак, і він спитав:

— Петре, тільки не таї переді мною нічого — ти направду почув, як я тебе кликав у думках?

— Істину говорю тобі, газдо. Я само збирався в саду порядкувати, коли почув, як ти подумав про мене.

— Ну, але як, як ти про це дізнався?

— Не можу тобі й сам пояснити, — сказав розгублено Дзьобак. — Але знаю лиш одне: страшна, невимовна у мені сила. Відаю ще й про те — належить вона тобі. І як з нею поведешся — таке життя і долю собі настараєш.

«Господи, одубів би-сь, нечиста сило», — подумав Пастеляк про себе. І Дзьобак враз схопився із землі, розкинув руки, немов для польоту, й застиг. І тут на грудях Петра, на шиї, плечах миттєво спалахнуло гілля, почало вільно розростатися врізнобіч, вкриватися зелен-листом, й за якийсь час над Дзьобаковою головою зашуміла велетенська крона дуба.

— Петре, що з тобою! — заволав перестрашений Пастеляк.

Дуб-велетень зітхнув, в одну мить пожовтів, скинув із себе листя, скинув гілля, і з товстого стовбура знову постав Дзьобак.

— Петрику, господи, Петрику, що з тобою сталося?! — обмацував Пастеляк з ніг до голови Дзьобака.

— Газдо, не фіглюй. Говорив тобі, що в мені страшна сила і належить тобі. Тому добре подумай, як вестися з нею… А то ще з п’яної голови спаде тобі на гадку, аби я став змією. Не ручаюся за себе — можу тоді й укусити, — мовив недвозначно Дзьобак.

Орали вдвох, косили, врожаї красні збирали… Василь кілька разів пробував натякнути: мовляв, відробив своє, Петре, на цьому й спасибі. Проте Дзьобак відповів:

— Аби, Василю, не ти, кістки мої уже б дотлівали на чужині. А так топчу ряст, радуюся сонцю — то й тобі мушу віддячувати.

І тут Пастеляка мало-помалу почав точити шашіль, вкрадалися в душу