Дмитро Михайлович Кешеля - Пора грибної печалі

сумніви різні, думки непевні зароджувалися. А очі все ловили, яка ж дрібненька його нивка у долині біля Віщунки в порівнянні з полями інших газдів. І маючи таку страшну силу, Пастеляк чогось вичікує.

— Газдо, знаю, гризуть тебе думки, а мені й не признаєшся, — сказав якось Дзьобак. — Я добре про них знаю, але все ж таки чекаю, коли…

— Маєш правду, Петре, — щиро зізнався Пастеляк. — Думаю собі не раз: володіємо такою силою, а розтринькуємо на дрібниці. А міг би зажити, та ще й як. І тобі би незле біля мене велося. Грошей би нам, багато грошей! — виклав свої наміри Пастеляк і аж злякався: що ж відповість Дзьобак?

Той вислухав мовчки, з камінною незворушністю подивився на Пастеляка і спитав:

— А як ти мислиш, де їх дістати?

— Почім я знаю, — стенув плечима Пастеляк. — У тебе ж сила — має бути й розум.

— Вбити когось заради грошей — гріх.

— Неспасенний гріх, — згодився Пастеляк.

— Розбити банк — треба їхати до Будапешта. А чим це може скінчитися?

— Погано може скінчитися.

— Тоді що маємо діяти?

— Я придумав таке, — почав обережно Пастеляк, — на полонині Трумбеті випасають вівці найбагатші газдове. Сам туди недавно їздив. Очі не можуть накохатися — така красна маржина. Потойбіч полонини — румунська границя. А якщо кілька отар перегнати? Чув, що румуни файні гроші за вівці платять?

Дзьобак сприйняв ці слова спокійно, як і належить слузі, тільки нагадав:

— У твоїй, газдо, волі моя сила. Як з нею поведешся — таку й долю собі настараєш. Ніколи не забувай про це.

І Дзьобак вмить звіявся, немов краплина води у спекотному повітрі. А наступного дня навколишні села сколихнула страшна вістка — вночі із полонини Трумбети невідомі зігнали половину найкращих отар і зникли, як під землею. Жандарми разом із пастухами кілька днів нишпорили по лісах, горах, узворинах, обійстях, та злодії не зоставили по собі найменших слідів. Отари неподалік румунської границі немов знялися у небеса. Але подібне нікому й на гадку не могло прийти.

Пастеляк саме полуднував, коли в обійстя нагодився з двома жандармами старий ватаг. Обійшли хлів, нишпорили по двору. Василь, щоправда, тримав шістьох овець, та пастух не розпізнав серед них жодну із вкрадених. Сів на порозі хати, обхопив голову руками і застогнав.

— Все життя я мучився, ні літом, ні зимою божого сонця не видів, відривав від себе і дітей останні крихти, аби спомогтися на якусь хатину, худібку і хоч на старість спізнати людського життя, а тепер все пропало… Моя сивина зганьблена, моя старість розтоптана. Боже, що мені вдіяти, куди податися?! Як поверну збитки?!

— А що, вуйку, це справді багато? — запитав насторожено Пастеляк.

— Ой, багато, сину, багато. Аби розплатитись, мені мало продати ще й не народжених онуків і правнуків аж до десятого коліна, — сказав тяжко ватаг.

— Як же це сталося? — почав вивідувати Пастеляк.

— Як сталося? Біда ніколи, добрий чоловіче, не дає про себе знати, — почав розповідати старий. — Під вечір зігнали отари, подоїли й полягали спати — як мерці. Такого ще ніколи не було, аби не тільки сторожі, а й навіть собаки за всю ніч не подали голосу. Вранці нас розбудили газдове — прийшли за сиром, — а половина овець гейби і не снилася…

— І перед тим нічого такого не запримітили, аби в око запало? Ну, перед вечором, може, вдень?

— Та ні. Жодної людської душі не з’являлося в тоту днину.

— А може, звірі якісь. Один, два… Всяке ж могло бути, що на перший раз і не подивувало б, — настійно підказував Пастеляк.

— Ой, почекайте!.. — похопився ватаг.

Думками повільно увійшов у себе й почав обережно промацувати хвилину за хвилиною злощасний день. Дійшовши до обіду, сплеснув руками.

— Птиця! — крикнув. — Птиця! Як теперішнє сонце, бачу: на полуденок із долини прилетіла на полонину величезна птиця. Мій старший син, пам’ятаю, ще сказав: «Няню, дивіться, що за дивне сотворіння з’явилося у небі — крилища, як у дракона». А я позирнув і сам зачудувався, бо ще, відколи живу, такого не бачив. Птиця ж політала, політала над горами і зникла. Відтак, видиться мені, вродилася ще раз на заході сонця. Але при чім тут це?

— Це я так, до слова, — сказав Пастеляк. — Просто іншим разом, коли бачите таке чудо, не полінуйтеся зняти із плеча гвера й стрільнути. Аби душі спокійніше…

Коли жандарми з ватагом покинули обійстя, Пастеляк зайшов у хату й пошепки промовив:

— Це він, Дзьобак. Господи, що в нього за сила! Скам’янів би там, де стоїть!..

Сказав останні слова й забувся на цій мові…

Минали дні, а від Петра — жодної вістки. Тут вже сполошилася й сім’я. Прибігла Дзьобачка, впала на коліна перед Пастеляком.

— Василю, змилуйтеся, де запропастили Петра, куди поділи батька від дітей?!

— Ганно, не мороч мені голови, відкіля я знаю, де Петро дівся. Ачей, не засолив його у бочці на зиму, — відбивався правдами й неправдами Пастеляк. — Ти ліпше пошукай у котроїсь вдовиці…

А сам аж почорнів за той час. Якщо вбили Петра — біда невелика, але коли упіймався і викаже? Якої тоді заспіває!

— Гей, Петре, Петре! Де ти дівся, по яких світах тебе носить? — якось гірко подумав Пастеляк на самотині.

— Я тут, газдо! — почувся голос.

Пастеляк оглянувся — перед ним стояв Дзьобак. Худющий, аж вилиці світяться.

— Де ти був так довго?! — спитав переполошений Пастеляк.

— Газдо, я ж вам казав, — мовив докірливо Дзьобак, — добре міркуйте, що говорите. Коли я переходив румунську границю, ви наказали: «Скам’янів би там, де стоїть!» Я став скелею, то й чипів досі. Щастя, в добру годину покликали, бо пограничники уже хотіли під мене динаміт закладати. Ви хіба не знаєте страхопудів румунів? Границя чиста, рівна, спокійна, а тут раптом скеля виросла.

Далі Дзьобак зняв із себе бесаги, перекинув їх — і на стіл посипались пачки грошей…

— Ну ось, газдо, твої наміри збулися. Тепер можеш хоч і все скупити, — сказав полегшено і кинув пусті бесаги під ноги Пастеляку.

Василь, як осліплений, підійшов майже навпомацки до столу й почав тремтячими руками перекидувати туго перев’язані пачки… Але що це? Йому здалося, що на синіх банкнотах відтиснені портрети якихось немовлят, дітей — голубооких, чорноволосих, білолицих, смаглявих… І тут згадалося: «Аби розплатитися, мені мало продати ще й не народжених онуків і правнуків аж до десятого коліна».

«Яка дурниця може привидітися перестрашеному чоловікові», — усміхнувся подумки і глянув на Дзьобака. Той сидів біля дверей на ослінчику й перебирав невеселі думки.

— Петре, а як тобі вдалося