Фенні Флегг - Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка»

— У чому справа, серденько? Що сталося?

— У них усіх по дві кобури, окрім мене! Я не можу їх перемогти, вони вбивають мене весь день!

— Хто?

— Двейн, і Вернон, і Боббі Лі Скроґґінз.

— Ох, любий… — ошелешено промовила Рут.

Вона знала, що цей день настане. І тепер він настав, а вона не знає, що казати. Та й що тут скажеш? Як поясниш семирічному хлопчикові, що все буде добре? Вона озирнулася на Іджі, шукаючи допомоги.

Іджі десь хвилину дивилася на Куксу, а потім узяла пальто, зняла хлопця з ліжка, вдягнула його й повела надвір до машини.

— Ходімо, містере, поїдеш зі мною.

— Куди ми їдемо?

— Скоро побачиш.

Всю дорогу до ріки він просидів мовчки. Доїхавши до знака «Клуб і табір „Фургонне колесо“», Іджі повернула, і скоро вони опинилися біля воріт, зроблених із двох великих білих фургонних коліс. Іджі вийшла й відчинила їх. Вони заїхали у ворота й попрямували до будівлі над рікою. Діставшись на місце, Іджі натиснула на клаксон, і за хвилину на порозі з’явилася рудоволоса жінка.

Іджі наказала Куксі залишатися в машині, а сама пішла поговорити з жінкою. Було чути, як у будинку збуджено гавкає і стрибає собака, явно радіючи її приїзду.

Кілька хвилин Іджі про щось розмовляла з жінкою, потім незнайомка зникла. За мить вона повернулася й простягнула Іджі гумовий м’яч. Коли вона відчинила двері, маленька собачка кулею вистрибнула назовні, шалено махаючи хвостом, збуджена від радощів.

Іджі зійшла з ґанку й покликала:

— Ходімо, Леді! За мною, дівчинко! — і кинула м’яча. Маленька біла рет-тер’єр підстрибнула щонайменше на метр і впіймала м’ячик на льоту, а тоді підбігла до Іджі й віддала його. Іджі кинула м’ячик у напрямку будинку — Леді підстрибнула високо вгору і впіймала його знову.

Ось тоді Кукса й помітив, що в собачки лише три ноги.

Собака стрибала та бігала за м’ячем добрих десять хвилин і жодного разу не втратила рівноваги. За деякий час Іджі віднесла її назад додому й увійшла туди попрощатися з рудоволосою жінкою.

Потім Іджі повернулася до машини. Вони проїхали ще трохи і припаркувалися біля річки.

— Куксо, синку, я хочу дещо спитати в тебе.

— Так, мем.

— Схоже було, що тій собаці весело?

— Так, мем.

— Схоже було, що вона радіє життю?

— Так.

— Схоже було, що вона жаліє себе?

— Ні, мем.

— Отже. Ти мені як син, і я люблю тебе будь-яким. Ти це знаєш, чи не так?

— Так, мем.

— Але знаєш, Куксо, я страшенно ненавиджу саму думку про те, що в тебе менше глузду, ніж у тієї бідолашної дурної тваринки, яку ми щойно бачили.

Він опустив очі.

— Так, мем.

— Тож я не хочу більше чути про те, що ти можеш і чого не можеш, домовилися?

— Домовилися.

Іджі відкрила бардачок і дістала звідти пляшку віскі «Ґрин Ривер».

— І, до речі, ми з твоїм дядьком Джуліаном збираємося з наступного тижня вчити тебе стріляти зі справжньої рушниці.

— Правда?

— Правда! — Вона відкоркувала пляшку і трохи надпила. — Ти в нас будеш найкращий стрілець у штаті, і нехай лише хтось із них спробує знову тебе перемогти… На, випий.

Очі Кукси розширилися, коли він потягнувся до пляшки.

— Серйозно?

— Так, серйозно. Тільки матері не кажи. Ті хлопці ще пошкодують, що прокинулися вранці.

Кукса зробив маленький ковток, намагаючись не подавати вигляду, що на смак це як палаючий бензин. Він спитав:

— А хто була та жінка?

— Моя подруга.

— Ти вже бувала тут раніше, так?

— Ага, кілька разів. Але не кажи про це матері.

— Авжеж.

Бірмінгем, Алабама (Слеґтаун)

30 грудня 1934 р.

Скільки Онзелл не вмовляла свого сина Артиса не їхати до Бірмінгема, цього дня він усе одно поїхав.

Близько восьмої години хлопець зістрибнув з товарного вагона на станції «Ел енд Ен». Увійшовши в будівлю вокзалу, він так і роззявив рота.

Вокзал видався йому так само великим, як увесь Вісл-Стоп і Трутвілль разом — з довгими, нескінченними рядами масивних лав із червоного дерева та різнокольоровою мозаїкою, що вкривала підлогу й стіни величезної будівлі.

«Чистка взуття»… «Сендвічі»… «Сигари»… «Салон краси»… «Журнали»… «Перукарня»… «Коржики й цукерки»… «Цигарки»… «Віскі-бар»… «Кава»… «Книгарня»… «Прасуємо ваш одяг»… «Сувенірна крамниця»… «Прохолодні напої»… «Морозиво»…

Це було справжнє місто. Носії, провідники, пасажири просто кишіли в залі під високою — метрів із двадцять — скляною стелею. І це було занадто для сімнадцятирічного чорного хлопця в робочому комбінезоні, який щойно прибув із Вісл-Стоп. Йому здавалося, що він бачить перед собою весь світ усередині однієї будівлі. І, зачарований, хиткою ходою Артис вийшов крізь головний вхід.

А тоді він побачив його. Ось він, найбільший у світі електричний рекламний щит — двадцять поверхів заввишки, на десять тисяч електричних лампочок, що сяяли на фоні нічного неба: «ЛАСКАВО ПРОСИМО ДО БІРМІНГЕМА… МАГІЧНОГО МІСТА…»

Без магії тут і справді не обійшлося. Його називали містом із найшвидшим темпом розвитку на Півдні, і навіть Піттсбурґ уже встигли охрестити «Північним Бірмінгемом»… Місто хмарочосів, що височіли скрізь, місто сталеливарних заводів, що осяювали небо червоними й пурпуровими відблисками, місто запруджених вулиць, оглушених гулом сотень автівок і трамваїв, що снували в усіх напрямках день і ніч.

Наче загіпнотизований, Артис брів вулицею — повз готель «Сент-Клер», збудований за останнім писком моди, повз кафе «Ел енд Ен» і кафе «Вокзальне».

Він вдивлявся у просвіти в жалюзі на вікнах кав’ярні й бачив білих людей, які сиділи там, наминаючи їжу з блакитних тарілочок. Він збагнув, що там йому не місце, і рушив далі — повз гриль-бар «Червоний дах», через Райдужний Віадук,[16] повз кафе «Мельба». І, наче керований первісним інстинктом, він знайшов Північну 4-ту авеню, звідки обличчя міста набувало зовсім інших рис.

Він знайшов його. Ось він, район із дванадцяти рівних кварталів, більш відомий як Слеґтаун… Власний бірмінгемський Гарлем Півдня, місце його заповітних мрій.

Гарно вбрані парочки проходили повз нього, сміючись і балакаючи про щось своє, і він ішов посеред юрби, плив за течією, наче пінний гребінець на хвилі. З кожних дверей, кожного вікна лунала ритмічна музика, стікала на вулицю з ґанків. З горішнього вікна долітав голос Бессі Сміт: «О, безоглядне кохання… О, безоглядне кохання…»

Пристрасний джаз доповнився блюзом — Артис проминав «Театр пустощів», що претендував на звання найвитонченішого негритянського театру Півдня. Тут ішли самі мюзикли та класичні комедії.

Усі перебували в русі… Трохи далі співала Етель Вотерс, запитуючи: «За що мені ці синці?» З інших дверей Ма Рейні вигукувала: «Гей, конвоїре, ну в чому я винна?»[17] А люди в блюз-клубі «Срібний місяць» витанцьовували шиммі під «Вогняний степ» Арта Татума.

Ось він, суботній вечірній Слеґтаун, усього лише за квартал від білого Бірмінгема, мешканці