Джордж Мартін - Чвара королів

Бран випив. Трунок був густий, на смак відгонив крейдою, але завдяки домішкові меду ковтався легко.

— Зранку тобі покращає. — Лювин посміхнувся до Брана, попестив по голові й пішов.

Оша затрималася.

— Знову вовчі сни?

Бран кивнув.

— Не треба їм опиратися, хлопче. Я бачила, як ти розмовляв з оберіг-деревом. Може, боги намагаються відповісти тобі.

— Боги? — пробурмотів він, уже куняючи. Обличчя Оші розпливалося і сіріло. «Солодким сном без сновидінь» — майнула в Брана думка.

Але коли навколо зімкнувся морок, він миттю опинився у божегаю та рушив собі тихими кроками попід сіро-зеленими вартовими і покрученими споконвічними дубами. «Я ходжу!» — звеселялося його серце. Він усвідомлював, що то тільки сон, але навіть сон про ходіння власними ногами був куди кращий за щиру правду опочивальні з її стінами, стелею та дверима.

Серед дерев було темно, але шлях освітлювала комета, і ноги бігли упевнено. Він рухався на чотирьох добрих, міцних, швидких лапах, відчував ґрунт під ногами, тихий шурхіт опалого листя, товсті корені та тверді камені, глибокі шари перегною. Відчуття дарували радість.

У голові буяли пахощі, живі та п’янкі: зелено-болотний сморід гарячих ставків, жирний підгнилий ґрунт під лапами, білки на дубах. Запах білок нагадав про смак гарячої крові, про тріск кісток на зубах. Ротом потекла слина. Він їв тільки пів-дня тому, але мертве м’ясо, навіть олень, не давало насолоди. Він чув, як цокотять і шурхотять над головою білки, упевнені в своїй безпеці серед листя; звірятка були не дурні злазити на землю, де нишпорили вони з братом.

Запах брата він теж чув. То були добре знайомі пахощі — сильні, землисті, чорні, наче братове хутро. Брат никав під стінами, палаючи від люті. Бігав по колу день у день, ніч у ніч, невтомно шукав… здобичі, виходу назовні, своєї матері, вовків свого поносу, свою зграю… шукав, але не знаходив.

Позаду дерев здіймалися стіни — купи мертвого каміння, нагромаджені людьми навколо латочки живого лісу. Вони стояли сірі, поцятковані плямами всяких кольорів, зарослі мохом… а ще товщі, міцніші та вищі, ніж вовк міг сподіватися подолати у стрибку. Єдині дірки у купах каміння були забрані холодним залізом та занозливим деревом. Брат ставав коло кожної дірки і люто вишкіряв ікла, але ніхто не відчиняв їх, ніхто не давав вийти назовні.

Він сам зробив те саме ще першої ночі й зрозумів, що хісна з того не буде. Скільки не гарчи, а дорогу не дадуть. Скільки не бігай попід стінами, а їх не розштовхнеш. Скільки б не задирав лапи позначити дерева, а людину звідси не відлякаєш. Світ тісно зімкнувся навколо них; за обгородженим гаєм лежали великі сірі печери з людського каміння. «Зимосіч» — раптом згадав він ті звуки, якими люди їх називали. А з-за тих високих, аж до неба, насипаних людьми скель його кликав справжній світ. Він знав, що мусить відповісти на виклик або померти.

Ар’я II

Вони подорожували від світанку до сутінків, повз ліси, сади та гарно попорані поля, крізь невеличкі села, галасливі базарні містечка, добряче укріплені остроги. Коли наставала темрява, то розкладався табір і готувалася вечеря — все при світлі Червоного Меча. Хлопці по черзі чатували на варті. Ар’я помічала крізь дерева відблиск вогнищ від таборів інших подорожніх. Кожного вечора таборів ставало дедалі більше, а вдень королівським гостинцем рухалося дедалі більше люду.

Вони йшли зранку, вдень і ввечері — старі та молоді, великі та малі, дівчата босоніж та жінки з немовлятами на грудях. Котрісь сунули на селянських хурах чи відкритих возах, запряжених волами. Чимало людей їхало верхи: тягловими кіньми, дрібними бахмутами, віслюками, мулами… усім, що вміло пересувати ноги. Одна жінка вела молочну корову з малою дівчинкою на спині. Ар’я бачила коваля, що віз возика з усім своїм хазяйством: молотами, кліщами і навіть ковадлом. Пізніше з’явився інший чолов’яга з іншим возиком, у якому лежали двоє немовлят у ковдрі. Та більшість ішла пішки, наклавши на плечі своє майно і начепивши на обличчя сторожкі та втомлені вирази. Всі вони рухалися на південь до міста — до Король-Берега. Хіба що один зі ста перемовлявся словом із Йореном та його підопічними, які просувалися на північ. Ар’я питала себе, чому це ніхто не йде у одному напрямку з нею та загоном.

Багато подорожніх були озброєні; Ар’я бачила кинджали та ножі, коси та сокири, а подекуди й мечі. Хтось робив собі ломаки з гілля, а хтось вирізував вузлуваті подорожні ковіньки. Поки вози проповзали мимо, люди кидали довгі погляди і пестили свою зброю, але на свавілля не зважувалися. Хай там що везли на возах, загін із тридцятьох людей був завеликий, щоб його чіпати.

«Дивись очима» — казав свого часу Сиріо, — «слухай вухами».

Одного дня на них при дорозі заверещала якась божевільна.

— Дурні! Вас усіх уб’ють, дурні!

Вона була кощава, наче городнє опудало, з запалими очима і скривавленими ногами.

Наступного ранку коло Йорена натягнув повід сірої кобили справний жевжикуватий купець і забажав скупити усе добро разом з возами. Давав чверть того, що воно коштувало.

— Зараз іде війна, в вас просто заберуть усе майно, та й годі. Краще віддайте мені, друже — збережете бодай щось.

Йорен знизав скривленими плечима, плюнув і відвернувся.

Першу могилу Ар’я помітила того ж дня. То був маленький горбок при дорозі, зроблений для дитини. У м’яку землю над ним ввіткнули кришталь, який Ломик хотів забрати собі. Але Бичок порадив йому не чіпати мертвих. За десяток-другий верст звідти Праед показав на інші могили: свіжі, цілий рядок.

І надалі без могил не обходився жоден новий день.

Якось Ар’я прокинулася у темряві, чимось налякана, а чим — сама не знала. Над головою Червоний Меч поділяв небо з тисячею зірок. Ніч здалася їй дивно тихою, хоча навколо чулися буркотливі Йоренові похропування, тріск вогню і навіть тихе вовтузіння віслюків. Та все ж чомусь здавалося, що світові перехопило подих. Від дивної тиші вона затремтіла і повернулася до сну, стискаючи Голку.

Зранку не прокинувся Праед, і Ар’я зрозуміла, що їй вночі бракувало його кашлю. Ось і вони викопали свою першу могилу — поклали сердюка там, де той востаннє ліг спати. Перш ніж кинути на нього землю, Йорен розділив між живими все, що Праед мав цінного. Один із людей забрав чоботи, інший — кинджала. Поділили і кольчугу, і шолома. Меча-півторака Йорен віддав Бичкові.

— З такими руками, як