Ірен Віталіївна Роздобудько - Останній діамант міледі

не було — його кудись повів Атонесов, який до того часу бігав палубами, відшукуючи гідні об’єкти для приємного знайомства.

— Мілено, я закохався до бестями, — повідомив Ярик одразу, як відійшов офіціант, що приніс десерт — сітрон бланманже по-ірландському, та розлив по келихах червоне французьке вино.

— Цю фразу я чула безліч разів. Це нудно і нецікаво, — сказала Влада. — Що ви мені можете запропонувати? Вечерю в ресторані? Номер готелю двічі на тиждень? Літню подорож на Кіпр? А потім — розмови про шкарпетки, податки та мігрень? Шовкові простирадла, ортопедичний матрас фірми «Венето»?

— Обожнюю злих жінок! — посміхнувся Араменко. — Чому ви так погано думаєте про чоловіків? Повірте, мені є що вам запропонувати…

— Що ж це — гамбургери у «Макдональдсах» Сан-Франциско?

Ярик розсміявся. Жінка подобалася йому все більше.

— Я й справді багато чого можу, Мілено! Просто я занадто ледачий, аби щось робити для себе. А от якби поруч були ви…

— Звісно. Це ми також проходили… Вам потрібна друга милиця, щоб звестися на обидві ноги. Але я — не милиця і навіть не крило, якщо вже вам хочеться романтики.

— Повірте, Мілено… — знову почав Ярик, але жінка увірвала його.

— Ви навіть самі не уявляєте, наскільки смішно звучить ця фраза — вона для десятикласниць… До речі, їх тут багато — раджу вам, Ярику, не гаяти часу.

Він дивився на неї крізь скло келиха, і в пурпуровому ореолі вона здавалася йому прекрасною. Такою прекрасною у своїй крижаній холодності, що мурашки забігали у нього по спині.

— Мілено, Мілено, — гаряче заговорив він. — Я більше не вимовлятиму цієї фрази, ви маєте рацію, це смішно — мені не двадцять років. І саме тому те, що я зараз скажу, прошу сприйняти як слово людини, яка закохалась уперше і розкриває перед вами усі карти. Мені немає сенсу брехати, повір… Ох пардон!

Вони засміялися разом і весело цокнулися.

— Так от, — продовжував Араменко. — Пару років тому я та троє моїх знайомих — не називатиму прізвищ, це не має значення, — вигадали одну авантюру, яка несподівано принесла одному незбагненний прибуток… Але кожен має право на свою частку. І час для розподілу дивідендів настав. Ваша з’ява у моєму житті може прискорити події. І не гамбургери, нехай і в Сан-Франциско, я хочу запропонувати вам, а… замок, справжній замок на березі Тихого океану. Втечемо разом звідси, Мілено?

— І ви хочете, щоб я в це повірила? Яка така «авантюра» може коштувати так дорого?

— О, про це довго розповідати…

— Ви поспішаєте?

— Ні, зовсім ні. Але… — Він зосереджено потер скроні — звичка, що лишилася з часів дитинства, коли він малим стояв біля шкільної дошки. Нарешті він щось вирішив для себе і знову заговорив: — Добре, я розповім вам дещо. Вам — можна. Два роки тому четверо підприємливих людей виманили в одного письменника-невдахи кілька рукописів — механізм цього обману був дуже простий, усе базувалося на довірливості та непрактичності цього нещасливця. Це справжні бестселери, які було видано під іменем іншого — вже досить відомого і знаного письменника, якого вже багато років висували на здобуття міжнародної премії. Але підстав для цього було замало. Книжка, видрукувана за кордоном і перекладена багатьма мовами, надала змогу здобути цю багатотисячну премію. А далі усе покотилося за законом снігової кулі: перевидання, кінозйомки, контракти і таке інше. Тепер навіть за жалюгідний есей він отримує по штуці баксів…

— Дартов?.. — видихнула жінка.

— Благаю вас, Мілено, обійдемося без прізвищ… Для нас вони не мають жодного значення. Головне те, що кожен з цієї четвірки підприємливих людей має право на свою частку.

— І один з них — ви?

— Ми. Ми, Мілено… — поправив її Ярик.

Він був схвильований своєю відвертістю і не помічав, як змінилося обличчя жінки, як захрип її голос, а очі перетворилися на дві крижинки.

— А що сталося з тим бідолашним, якого ви обдурили?

— Я не знаю. Ніколи цим не цікавився. Здається, останнє, що я прочитав про нього в одній газетці, — це те, що у нього зникла дружина, а сам він чи то покінчив самогубством, чи переїхав жити в інше місто. Я не цікавлюся дурнями та слабаками, Мілено… Ну як, ви тепер вірите мені?

Жінка мовчала досить довго.

— Що ж, — нарешті промовила вона і невимушено перейшла на «ти», від чого у Ярика солодко затріпотіло серце, — ти й справді сильний чоловік… Але, гадаю, ніхто тобі не віддасть твою частку добровільно. Ти дуже шануєш своїх друзів?

— Ми пов’язані кількома «подвигами» юності…

— Що ж, — знову повторила жінка, — тоді виникає питання — чи варто ділити усе на чотирьох?… Гадаю, один з вас уже давно все вирішив для себе…

Араменко із подивом подивився на неї. Думка, яку висловила ця дивовижна жінка, давно вже крутилася у його голові.

— Подумай про це… Часу в тебе небагато… А ріка така бурхлива та глибока.

Якби вона могла знати, що якусь годину тому, на цьому самому місці, інша людина говорила майже такі ж слова і так само байдуже й спокійно дивилася в очі свого візаві!

— Значить, якщо… станеться так, як ти хочеш, ти поїдеш зі мною до Сан-Франциско? — посміхнувся Ярик, підносячи її руку до своїх вуст.

— …навіть їстиму гамбургери! — засміялася вона.

Ярик Араменко почувався таким щасливим, що не відчув у її голосі крижаного відлуння, що передує сходу снігових лавин.

* * *

Тієї ж опівнічної пори у каюті Семена Атонесова шаленіла музика, яка лунала з його маленького приймача (щоправда, й увесь пароплав, збуджений початком подорожі, гув, як вулик: за дверима кожної каюти відбувалися бурхливі події). На столику стояв натюрморт з напівпорожніх та повних пляшок. Сам Атонесов, у шовковому халаті жовтогарячого кольору, із виглядом турецького султана розкинувся на подушках, ліниво погладжуючи по голівці огрядненьку панянку з хору автентичного співу. Навпроти на ліжку хропів Портянко. З душової кімнати долинав шум води, сміх та зойки.

Нарешті в супроводі іншої кобіти (Атонесов не міг згадати, хто вона — бандуристка з хору «Співочі козаченьки» чи художниця-керамістка) звідти вивалився московський гість. Обоє були замотані у великі махрові простирадла. Московський гість безцеремонно скинув Портянка з ліжка (той навіть не прокинувся) й так само розлігся на подушках, прилаштувавши поруч свою супутницю.

— Ех, харошиє ви рєбята! — сказав поет. — Ну что — мір?

Атонесов цокнувся із ним пляшкою пива.

— А тот ваш «класік» і правда сволочь! — продовжував поет. — Убіл би на мєстє!

— Так убий! — п’яно відгукнувся Атонесов. — А я тобі допоможу!

— Сам сдохнєт скоро, падла! На етом