Марина Соколян - Серце гарпії

Ярці перехоплює подих від цього раптового доторку. Від старшого чоловіка віє гіркувато й солодко, і її з головою накриває гаряча хвиля ніяковіння. Франк єхидно мружиться і вертає на місце.

— Біжи… — уже й не дивиться на неї. — Скажи, аби Міла видзвонила мені Шумакова.

Уривисто зітхнувши, Ярка іде геть.

Того вечора Франк зустрінеться зі Шмаком, пожаліється на нечемні дії «Лелітки» — аякже, тим-то вони й виграють весь час, бо пхають комісіям хабарі! Шмак обуриться, певна річ, спитає, звідки інформація, на що генеральний розповість про випадково підслухану Ромком розмову Завадського. Наступного дня директор «Вівчарика» завітає до комісії та, з властивою йому делікатністю, звинуватить Завадського у хабарництві та, до слова, запропонує хабара Бурчакові. Бурчак, котрому чесний колега зізнається, що справді мав розмову з «Леліткою» та іще й розповів про результати, влаштує скандал, внаслідок якого умови тендеру будуть переглянуті. «Делекта» подасть нову пропозицію та врешті виграє свій контракт.

Завадський, ображений ставленням колеги, звільниться.

А ще за кілька місяців звільниться Ольга, залишивши інформаційний відділ «Делекти» єдино на Ярчиних плечах.

* * *

Вона спромоглася вийти на люди лише надвечір, коли Вістове із мерехтливого курища перекидалось на предметну дійсність, опоряджену вже тінню і перегуком голосів. Втім люди, до яких зібралася була Ярка, не подбали чомусь оприявнитись із пообіднього марева — ані Галі з холодним чаєм, ані Ганички зі знаменитим її компотом вдома не знайшлося. «Пішла до води», — сповістила сусідка, мовлячи так поважно, мовби «вода» вичерпувала всі можливі спонуки, тож Ярка не надумала ліпшого, аніж і собі податися у тому ж керунку.

Коло вежі — тихо і порожньо; вістівчани мовби уникали того місця, а може й не помічали вже, звичне, наче берег і плесо — однаково, не було тут нічого ані живого, ані придатного до вжитку, окрім, звісно, краєвиду. Ярка роззирається і вирішує піти цього разу на південь, повз бачену завдяки Нестору піщану косу. Дуже доречно знаходиться тут і стежина межи чагарів та самітних маслинних дерев, інакше довелось би мандрівниці або пірнати в лиман, або дертися через густі очерети. Втім, коло самої коси пришерхлий верболіз відступає до пагорбів, відкриваючи округлий затон, охоплений комірцем рудого піску. Коса виступає метрів на півста, ледь-ледь прикрита водою; нині її поверхня поцяткована чорним та білим — свою осібну сієсту тут, очевидячки, правлять чорноголові мартини. Варто Ярці підійти ближче, як всенька зграя зривається з місця і розсіюється в небі, наче жменя білого зерна.

Досі — анікогісінько; чи то варто було йти на північ? Та і що ж це таке можна робити так довго коло води? Ярка готова уже повернути назад, коли погляд її падає на якісь дерев’яні патички якраз поза косою. Перейшовши притоплений перешийок замалим не вбрід, вона виходить нарешті на більш обжите місце: виступають з верболозу дерев’яні халупки, а трохи далі — припнуті до берега бокасті човни. Вітер тут-таки послужливо повіває рибою і застарілим згаром. Ну звісно! Що ж іще робити мешканцям села, що мало ноги в лимані не полоще, окрім як рибалити! Уже ж тут риби не бракує, коли он навіть дельфіни запливають!

Втім, коли глянути ближче, на всьому тому рибному хазяйстві помітна печать занепаду: халупки ледь не розсипаються, човни облущені й висохлі, швартови обтріпані настільки, що здаються пелехом, яким довго бавились коти. І — знов таки — тиша й порожнеча, лише коло найдальшої халупки раптом блимає біла ряднина.

Ось і Ганичка, радіє мандрівниця, втім, підійшовши ближче, здивовано пригальмовує — біля дощатого куреня сидить не повновида жінка, але худий стариган, Ганиччин чоловік. Юхим, здається, пригадує Ярка, той, що кликав її циганкою та все питався, чого їй у «городі» не сиділося… Не найпривітніше, словом, товариство, супиться «циганка», не знаючи, іти чи лишатися. Тим часом Юхим, зачувши її кроки, зводить голову від роботи.

— Шо тобі? — питається невдоволено.

Ну звісно, хитає головою Ярка, але ж і характер!

— Я за Ганичкою шукала, — пояснює.

— І нашо?

А і дійсно, метикує Ярка, навіщо? Не сказати ж Юхиму, мовляв, ось, хотіла взнати, а чи не ви, бува, Приймака прикандичили.

— Та я… гм… Нестор казав, у вашого роду славне минуле. Мені цікаво — може, статтю напишу… Ви ж — Юхим Куниця, так?

— Ну? — ґречно відказує «славний нащадок», виймаючи врешті руки з високого емальованого тазика та спираючись на ослінчик. Ярка з жахом дивиться на Юхимові руки — вони майже по лікоть в крові.

Юхим похмуро стежить за її реакцією, а тоді раптом криво всміхається.

— Щас оп’ять упадеш?

Ярка незатишно смикає плечима.

— Р-риба?

Юхим не відповідає, натомість перекладаючи випотрошену тушку до меншого тазика. Ковтнувши гірку слину, Ярка зважується на героїчних жест.

— Може… може, вам допомогти?

Старий позирає скоса.

— Нє… Не женське це діло, рибу чистити. Женське діло — компота носити.

Отут не сперечатимусь, вирішує Ярка.

— А… а можна я подивлюся? — питається вона, киваючи на Юхимову халупку, з чийого затінку прозирає різне цікаве начиння.

— Тіки нічо там не трогай! — суворо застерігає старий.

Ярка радо киває, заходить до халупки і причаровано там зупиняється, опинившись у чомусь середньому межи рибозаводом і музеєм. У маленькім дощатім будиночку зберігається купа різноманітного приладдя — вудки, сіті, рогатки, коробки з поплавками та приманками; в куточку туляться кілька пар старих весел і щогла зі снастями, а понад усім тим — старезна, тьмяна ікона. З іншого боку халупки обладнано сушарку для риби — ряди дерев’яних планочок, між якими на мотузках рівненько, наче солдати на плацу, шикуються окуні, лящі, краснопірки і навіть кілька зубастих офіцерів — щук.

Вдихнувши пряно-солоний дух, Ярка мружиться, пригадуючи. Її тато колись, відпочиваючи на турбазі, теж сушив виловлену власноруч рибу. Виходило в нього не дуже вправно — риба робилася суха, як цурка, проте запах цей відтоді викликав у Ярки ностальгійну втіху.

— А мій тато рибу не потрошив, — невідь-чого зізнається вона. — Казав, увесь жир із черева витече.

Юхим гмукає зневажливо.

— Там же літом в потрохах — повно навозу! Як жара — всьо погниє!

— Ага… — зітхає Ярка. — А схоже, тут у вас серйозне хазяйство!

Старий відкладає чергову рибину з несподіваним ляском.

— Було. Було хазяйство. А щас… Кому воно нада?! Одні старики остались…

О, розуміє раптом Ярка, ось воно… Лише не питатись напрямки!

— А що ж молоді? В місті за рибку гарно платять, за одного такого лящика гривень тридцять дають. Чого ж не торгувати?

Тяжко зітхнувши, Юхим опускає руки.

— Торгували… Син в город возив — у