Яцек Денель - Ляля

ту легеньку смертоньку, то собі думаю: «Ге, дам я вам легеньку смертоньку, не діждете!» Зібрала в собі всі сили, підняла руку, поклала на постелі й знепритомніла. Коли отямилася, саме прийшов доктор Гжибовський. Мені міряли температуру. А я лежу, заплющивши очі, і вдаю, наче сплю. Лікар каже: «Ну, тепер подивимося. Якщо впала нижче тридцяти восьми, то занадто, серце не витримає. Та якщо втримається вище, слід сподіватися. Ну, слава Богу, тридцять вісім і три». А потім уже було щоразу краще. Проте однаково десь із місяць мене годували яловичим бульйоном, таким, що виварювали його на густі-густенькі драглі, і давали мені по ложечці вранці, в обід і ввечері, бо більшої кількості організм би не витримав. Пригадую, як мене садовили в шезлонг під черешнею й щодня давали більшу кількість бульйону. Ну, та мені там, звісно, було нудно, і я вирішила вийти із саду. Підвелася із шезлонга, вийшла на вулицю і враз мені зробилося млосно. Якась жінка глянула на мене й мовила: «Боже, дитино, та ж ти геть сіра...» А я беркиць — і зімліла. Занесли мене додому, повернули до тями, а коли я заспокоїлася, висварили, що я такі дурниці роблю. І знову два чергові тижні на шезлонгу.

— Під черешнею?

— Під черешнею. Нарешті мені дозволили пройтися. Спершу лише раз довкола саду, тоді кілька разів, аж, зрештою, я вийшла до міста. Іду, а тут якісь робітники на риштованнях. Проходжу попід ними й раптом чую: «Стережись!» і тієї ж миті відчуваю дивний доторк до плеча. Виявилося, що робітникові випала з рук така велика залізяка, пролетіла повз чотири поверхи й гепнулася з гуркотом якраз біля мене... бабах... дивлюся, я була в такій блакитній сукенці, з буфами, а на одному буфові такий іржавий слід. Оце так, думаю, от уже вдруге смерть на мене чигає. Краще повернутися додому. І тієї ж миті мене ледь не збив якийсь великий автомобіль! Просто диво, що якась жінка мене смикнула за руку й врятувала. О, думаю собі, Бог трійцю любить, то коли я вже зімліла, упала на мене залізяка і ледь не переїхала машина, то тепер матиму спокій на щонайближчі кількадесят років. І справді. От тільки серце я потому мала завжди слабке.

— То по батькові? Бо він мав такі проб...

— Та ні, ні... батько був міцний мов тур, але в ранній молодості занедужав на холеру. Вижив, але протягом чотирьох тижнів мав гарячку понад сорок градусів, що геть знищило йому серце. І часто траплялося, особливо влітку, у Лисові, що з ним ставався «невеличкий напад», і батько лежав собі десь на дорозі чи в полі, залежно, куди він подався на прогулянку. Прибігали селяни й кричали: «Пан радник упав!», тож мама або я хапали нітрогліцерин і бігли на допомогу, та найчастіше стрічали його по дорозі, коли він спокійно повертався, завжди в щонайкращому гуморі.

Бо влітку їздили до Лисова. Моравиця тим часом перейшла іще в інші руки, у руки Павликів, котрі, як свідчить їхнє прізвище, Чарторийськими не були. Дідусь Зиґмунт (для якого досі місця в цій історії не було) називав таких людей полупанками. Щойно посіли маєток, відразу знизили поденну платню наймичкам.

Пан радник Карнаухов сидів із дружиною на ґанку моравицького будинку, попивав каву, чай чи, може, хлібний квас, і слухав уважно, як пан Павлик вихваляється різними технічними новинками, що дозволять заощадити чимало грошей.

— От, наприклад, за селом є будівлі, що їх колись дідич ставив, і теоретично ми повинні з них збирати чинш, але протягом стількох років власники це ганебно занедбали. Така сила грошей! Ну, та ми вже взялися до роботи, перевірили книги й тепер вимагатимемо від пожильців щомісячної платні.

— А млин маєте?

— Атож.

— А від пожежі застрахований?

— Ні.

— То застрахуйте.

— Е-е-е, пане раднику...

— Застрахуйте, бо селяни вас спалять.

Не застрахував. Спалили.

* * *

Іще ближче, власне, на сусідньому пагорбі, був Лисів-Б. Там у свою чергу в маленькій садибі мешкав пан дідич Лібішовський, страшенний картяр, гуляка й марнотратник, що від брата отримав клапоть ґрунту, самі супіски, із заувагою, що цю землю він не може продати, заставити чи програти. Господарював він абияк, ледве кінці з кінцями зводив, але селянам наказував на себе казати «пане дідичу» й цілувати руку крізь рукавичку.

Мілевський, селянин, що часом допомагав у лисівському господарстві, якось пішов до Лібішовського полоти моркву чи, може, продати моркву, уже й не пригадую, але знаю, що саме про неї йшлося, бо дідич Мілевському не заплатив, а лише сказав: «А вам відомо, Мілевський, що ви — польський шляхтич гербу Корвін-Мілевський?» «Ге, — розповідав Мілевський панові раднику, — Корвіном мені за моркву заплатив».

* * *

Трохи віддалік були ще дві німецькі садиби. Одна належала якимсь двом братам, а друга — панові Гессу («Племінника того відомого Гесса, але не Гьосса, — завжди повторювала бабуся, кумедно підкреслюючи відмінності, — того, що англієць, а не той, що в Освенцімі»). Про хазяйновитість двох братів кружляли легенди, бо навіть у лісі вони мали добрі дороги. Зате за молодим паном Гессом упадали всі панни, бо він був неймовірно вродливим, понад двометрового зросту, польський офіцер, до того ж заможний і нежонатий. Він не раз провідував Карнаухова й радився з ним щодо різних адміністративних справ, а згодом і особистих; сідали обоє зі скляночками чогось міцного й балакали собі про широкий світ.

— А ви все-таки повинні оженитися, любий пане, — казав прадідусь.

— Повинен, та не ображайтеся, я б хотів узяти за дружину німкеню.

— Ну, а в чім проблема? Їдьте до Німеччини та й повертайтеся із дружиною.

— Я маю на увазі німкеню, а не гітлерівку. Адже ті баби подуріли. Геть усі там подуріли. Мені потрібна якась нормальна німецька дівчина.

— А ви не боїтеся, що війна почнеться?

— І що тоді?

— Ну, що вам як польському офіцерові доведеться воювати зі своїми.

— Сподіваюся, — буркнув Гесс, проте ніхто цього тоді не помітив, — що полякам стане тактовності не кидати мене на західний фронт.

* * *

Іще далі, у Єнджейові, був маєток Пшипковських, тих славетних Пшипковських, відомих своїми годинниками. Уся їхня садиба нагадувала великий музей — хоч і не такий, як Королівський Замок, де я на власні очі бачив, як працівниця галереї бігцем перетинала залу й вигукувала до німецької туристки, яка присіла собі на гереківському