Яцек Денель - Ляля

до пана Косценського, голови казначейства, який запрошував до себе авторитетних підлеглих і влаштовував для них урочистий обід. У вітальні... вітальня була квадратною... хвилиночку... — бабуня замислюється й хмурить чоло, — авжеж, квадратною. І посередині лежав великий квадратний килим. І на одному його розі сидів кіт. Бо Косценські тримали собаку й кота. Пес був басет; потворний, розгодований і смердючий. Від самого початку обіду він нервово роззирався, трюхикав туди й назад кімнатою, зиркав на кота, знову трюхикав. Усі віталися, сідали до столу, обмінювалися плітками й пліточками. А пес трюхикав і глипав, глипав і трюхикав. Зате кіт... кіт поводився спокійно. Із гідністю. Сидів на краєчку килима, на самому ріжку, виструнчившись, мов маленька єгипетська богиня.

— Бастет.

— Ні, то пес басет. Кіт сидів, і лише час від часу робив ледь помітний рух головою. Зрештою, пес не витримував, підходив до столу й починав жебрати. Як він огидно лащився, як плямкав, як йому слина стікала з куточків пащі... І тоді кіт вирушав зі свого місця, м’яко ступаючи лапками, підходив до пса, давав йому ляпаса по морді й повертався на своє місце. До кінця обіду сидів виструнчений, а пес, похнюпивши голову, трюхикав вітальнею, не сміючи знову підійти до столу.

— А скандал? — ставлю контрольне запитання, щоб бабуня не спинилася посеред розповіді.

— Атож, скандал. Звісно. Якогось разу на обіді був юнак, якийсь родич пана Косценського. Родич, котрий, здається, саме входив до товариства й неодмінно мусив себе показати із щонайкращого боку. Та з’ясувалося, що обрав він невідповідний спосіб. Нічого не скажу, може, він і був чарівливим хлопцем, може, чудово грав у віст і ще краще — у бридж, а може, був завзятим тенісистом чи філателістом, проте склалося так, що він вирішив грати на фортепіано. Може, принесеш варення до чаю?

Іду до кухні, приношу якогось слоїка.

— «Вишні 87». Ні, 89.

— Дай, я відкрию, у мене сильні руки.

— Бабусю...

— Ну, що таке, якраз через фортепіано й сильні... і от, відразу по обіді всіх запросили до музичної кімнати, де вже чекали стільці, розставлені підковою. Нам улесливо вказали на місце якомога ближче до інструмента, а спітнілий і зблідлий переляканий юнак сів і почав грати. Мені тоді було вісім років... може, дев’ять... зрештою, байдуже. Так чи сяк, я вже тоді розуміла, що він не грає як слід. Він плутався, засильно вдаряв по клавішах, рвав темп. Закінчив. Ноктюрн. Полонез. Дві мазурки. Моя мама сиділа поруч із виразом муки на обличчі й нарешті запитала: «Перепрошую, можна про щось попрохати?..» Кімнатою розлігся схвальний гомін. Чиновники казначейства та їхні чиновницькі половини, які бурхливими оплесками нагороджували родича господаря дому, посміхаючись, чекали прохання про який-небудь вальс чи прелюд. «Чи міг би цей юнак припинити грати?» І вийшла. Батько, побуряковівши на виду, рушив за нею й на ходу виправдовував маму, мовляв, вона не грає від Ромусиної смерті, а фортепіано нагадує їй про доньку, він уклінно перепрошує, і вже дуже пізно... жахливий скандал. Ну, дай мені того слоїка.

— Ти ж сама хотіла.

— У школі на гімнастиці я геть нічого не могла зробити, бо була заслабкою, а от на турніку завжди мені виходило найкраще в класі. Сильні руки від гри на фортепіано. Може, краще ти спробуй... гм, диви-но, — каже здивовано, — певне, тобі так легко вдалося, бо я вже її зрушила.

— Бабуню, але ж ти не грала на фортепіано...

— Як це не грала? Певне, що грала, от тільки потім закинула. Через тітку Сашу.

— Чому через тітку Сашу?

— Бо це вона мене вчила. По-російському. Діставала якісь неймовірно нудні ноти, школи гри, наприклад, Черні, ну, але Черні ще не найгірший... ну, розумієш, такі, що пальцями не хочеться ворушити, жодної тобі чарівності... і загадувала мені це грати. А я опиралася, бо хотіла щось гарне. Адже існує стільки гарних творів, щоб учитися грати на фортепіано.

— Наприклад, інвенції Баха.

— Наприклад. І я затялася, що не гратиму цієї потворної нудоти, зате відразу вивчу «Скерцо сі-мінор» Шопена. Тітка заявила, що я дурна шмаркачка... поклади мені ще варення... дякую... що я дурна шмаркачка й для мене це занадто складне, а я заходилася вчитися. І дійшла до такого місця, коли одночасно треба було грати лівою два звуки, а правою три, і весь час плуталася, тому я розсердилася, сказала, що мені начхати на Шопена й закинула музику. Потім училася співу.

— Теж у тітки?

— Ні, у пані Кламжинської. Пані Кламжинська, знайома батьків, була колись примадонною імператорської опери в Петербурзі. Якось прийшла до нас і попрохала мене щось заспівати. Я заспівала, а вона й каже: «Послухайте, у Лялі прекрасний голос, природним чином поставлений. Вона співає на маску...», тобто, — бабуня демонструє мені, широко роззявивши рота, — от сюди, сюди, у піднебіння. «Пришліть її до мене наступного тижня на репетицію». І я пішла. Пані Кламжинська годину захоплювалася, мовляв, як чудово я співаю, і що мені треба конче вступати до музичної школи, а насамкінець застерегла: «Ну, щоб ти тільки протягом найближчого тижня не застудила горло, бо воно в тебе тепер рихле. А як станеться щось із голосовими зв’язками — то кінець». Ну, і звісно, через два дні я лежала в ліжку з лихоманкою, і від голосу й сліду не було.

— Це тоді, коли прийшла сторожиха?

— Ні, то іншого разу, коли я захворіла на запалення легень. Лежала три тижні з лихоманкою й марила. Пригадую, як прийшов лікар Гжибовський, який казав батькові: «Боже, Боже, я із хворою пані Ромою був, бачив, як вона слабне. І от тепер, щоб пані Ірена другу дитину втратила, Боже, Боже, яке нещастя... я зроблю все, повірте, усе зроблю, щоб дитя видужало». І приходив тричі на день, обстукував-вистукував мене, слухав. Зрештою, одного разу я прочумуюся із такого хворобливого сну... темно, штори затягнуті, а я така втомлена, що мені геть однаково, чи житиму я, чи не житиму, аби це лише швидше закінчилося. Права рука зсунулася з ліжка й звисає до землі, а я не маю сили її підвести. Важка вона мені та й важка. Я занадто слабка, аби сказати комусь про цю руку, попрохати допомоги. І цієї миті входить сторожиха та й каже: «Пане раднику, а ми вже там унизу громниці запалили та й молимося, аби панночка Лялюся легеньку смертоньку мала». Ну, коли я зачула про