Ілона Волинська - Ірка Хортиця приймає виклик

Усе зовсім просто. Вранці виїхав звідси до аеропорту — неначе змився, а ввечері взяв і повернувся. Ось вона, «вечірня доріжка»! Ось вона, «своя домівка»! Універсальний ключ має, дочекався, коли охоронець відійде…

— Так він завжди на місці! — закричав Іващенко.

Дітлахи дружно гмукнули, згадавши, як охоронець полишив свій пост, аби продемонструвати Богданові всі принади колекції зброї.

— Це не компаньйон ваш розумний. Це я дебіл, — не звертаючи уваги на бізнесмена, продовжував белькотіти майор. — Ще й дивувався, кретин безнюхий: час минає, а слід нашого втікача в будинку свіженьким лишається, не вивітрюється. Звісно, не вивітрюється, він же його поновлює! Уночі по коридорах гуляє…

— Тобто як, гуляє? — страшним шепотом перепитав Іващенко. — Ви що, хочете сказати, мій зниклий компаньйон… ТУТ? — Він обвів поглядом стіни кабінету, немовби сподівався прямо крізь кладку, штукатурку й гіпсокартон побачити принишклого втікача.

— Я точно вам кажу, тут ховається, мерзотник! — майор збуджено походжав туди-сюди кабінетом. — Збудував собі укриття…

Ще й досі приголомшений, Іващенко лише хитав головою, неначе його гепнули чимось важким межи очі:

— Міг, — нарешті погодився бізнесмен. — Він у будівельний раж увійшов саме тоді, коли я переговори стосовно цього проекту почав. Заздалегідь готувався, гад!

— Тепер треба тільки вирахувати, де розумник ховається! — і собі глянув на стіни майор.

А Іващенко зненацька спохмурнів:

— Стільки, скільки він перебудовував… Знаєте, він міг не те що одне укриття зробити — а всю корпорацію таємними ходами перекопати. І потім, він же раніше тут директором був! Ремонти робив. Що ж нам тепер, увесь будинок до фундаменту зривати, аби нашого втікача дістати?

— Він уночі гуляти вийде, тут ми його й сходимо! — азартно втрутився в розмову Богдан.

Але майор теж раптом спохмурнів:

— Будемо сподіватись, звісно… Але якщо він не повний ідіот, то, мабуть, здублював собі систему відеоспостереження, і вона йому не стару касету, а справжні коридори показує. А раптом той самий шеф, — майор кивнув на Іващенка, — вночі попрацювати залишиться або програмісти в Інтернеті затримаються. Він тоді зі свого укриття носа не показує, аж доки народ не розійдеться.

Усі знову втупилися в Серьогу.

Той засовався, почервонів і, нарешті, випалив:

— Ну так, так! Зробив я йому пульт! Переносний! Дистанційний! А що…

— Господи! — не дослухавши, простогнав Іващенко. — Ти ж, виявляється, у нас талант! Та якби ти хоч половину своєї винахідливості на роботу витрачав, я б тебе начальником комп’ютерного відділку зробив, за кордон би вчитися послав…

— Що, серйозно? — сторопів Серьога й розгублено закліпав очима.

Але дядько лише в німому благанні звів руки до стелі.

— А давайте ми замаскуємось, — повернувся до справи Богдан. — Хай Ірка з Тетянкою нас на щось обернуть. Компаньйон, нічого не підозрюючи, вийде погуляти…

— А тут на нього бачок від унітаза як стрибне, — закінчила замість нього Тетянка.

— Чому саме бачок? — здивувався Богдан.

— Тому що я тебе обов’язково оберну на бачок, не зможу відмовитись від такого задоволення, — повідомила допитливому воїну відьма. — Нічого з цього не вийде. Людей на предмети можна тільки ненадовго обертати, вони в неживій формі не втримуються — назад у самих себе переходять. Ось труп — будь ласка, на що завгодно.

— А коли на щось живе? — припустив Богдан. — Майору навіть обертатися не доведеться.

— І не тільки майору, — гмукнула Тетянка.

Ірка раптом злякалася, та так сильно, що її спина враз змокріла від страху. Що… що Тетянка має на увазі? Кого ще, окрім перевертня, не потрібно на щось обертати?

— Ти, Богданчику, в нас теж, з якого боку не глянь, — натуральний дуб, — пояснила Тетянка.

Ірка раптом голосно видихнула. Виявилося, що, чекаючи на Тетянчині слова, вона не дихала — аж так злякалася. Стривайте, так злякалася, що аж не дихала? А чого вона, власне, злякалася?

— Виходить, по-твоєму, побачивши людей, компаньйон нізащо не вийде? — не зважаючи на Ірчині переживання, продовжувала виступати Тетянка. — А якщо побачить, що коридорами вештаються тварини — коні там, корови, вовк бігає,— то відразу й вискочить?

— Коровою будеш ти, — пробелькотів Богдан ледь чутно. І голосно додав: — То як ми компаньйона виколупувати будемо?

— Хай відьми придумають, а то критикувати всі можуть! — заявив майор. — Я, он, уже всю справу розплутав, а вони сидять! Незрозуміло, за що їм платять…

Тетянка спідлоба зиркнула на майора й виразно загарчала. Та так, що Вовкулака здригнувся й злякано глянув на дівча:

— Ти що, теж?..

— Я вам покажу «теж». Це ви тут «теж». А ми справу розкрутили! Ірка, он, своїми картами цього недоумка викрила!

— Чого відразу недоумка! — образився Серьога. — Чула, дядечко сказав, що я талант!

Але Тетянка вже неслася повним ходом далі:

— Хто вам ворожив? До речі, а слід? Той, уривчастий, що вів від входу назад до будинку? Ірка вас у нього ледь носом не тицяла. А ви? Який зворотний слід, немає ніякого сліду…

Вовкулака зніяковів:

— Щодо сліду — це правда, що тут скажеш.

І як я його не помітив? Може, там якась хімія? Але ж ти його взяла! І молодець. Молодий нюх робить дива.

— Нема в мене ніякого нюху, — розізлилася Ірка.

— А дива є,— перехопила ініціативу її подруга. — Ви професіонал і здогадалися класно. Ми, звісно, грошима поділимось. Трішечки, — уточнила білява відьма. — Але якщо хтось і може розкрутити справу до кінця, то тільки ми з Іркою. Ірко, скажи ж їм! — Тетянка переможно зиркнула на подругу. І решта присутніх, навіть Серьога, очікувально глянули на Ірку, немовби вона зараз, цієї ж миті все придумає, все дізнається й доведе справу до успішного завершення.

«Ох, скажу! — у паніці думала Ірка. — Ох сказону! Тобі, Тетяночко! Хай тільки поруч зайвих вух не буде!» Вона розгублено смикала манжет сорочки. Підгортала-відгортала, знову підгортала. У голові було порожньо, жодної думки. Відьмочка лише безтямно дивилася, як манжет згорається в трубочку, а потім знову розгортається. І раптом її щось неначе вкололо, і зрозуміла, чітка схема, накреслена бабусиною рукою в заповітному зошиті, постала в неї перед очима. Дівча підвелося й почало вивертати всі свої кишені: на джинсах, на сорочці. Потім воно глянуло на обвислу підкладку, нитки, що стирчали зі швів, і стало запихати кишені назад.

— Нам теж так зробити? — обережно поцікавився Іващенко.

— Вам не треба, — похитала головою Ірка. — Якийсь одяг вашого компаньйона тут лишився?

— Он його піджак за дверима висить, — швидко відповів Іващенко. — Ми нещодавно саме над проектом працювали, він його зняв, а забрати й забув.

— А ми комп’ютер розпитували, — тихо пробелькотіла Ірка. — Добре, тепер він нам знадобиться. — Дівчина зняла піджак із вішака. Потім винувато зиркнула на Тетянку. — Але без вовкулак нам усе