Ілона Волинська - Ірка Хортиця приймає виклик

Тетянка гордо повела плечем:

— Ну якщо ти так кажеш… Гаразд, нехай майор буде на паях.

— Ти що, не розчула, відьмо? — гаркнув майор. — Вона сказала «без вовкулак». Скільки тобі наших потрібно, сестричко?

— А скільки є?

— Зі мною — семеро. Сини й племінники, — швидко відповів майор.

— Ну нічого собі! — закричала Тетянка. — На одного старого дядька із сім’єю вовкулак полювати? І кожен, мабуть, грошиків урвати захоче? — Обурилася дівчинка.

— А ти як гадала? Часи такі. Тепер навіть вовки безкоштовно не кусають! — підтвердив її здогад майор.

— Та за такі гроші я сама кого хочеш покусаю.

— Мені не треба, щоб вони кусали. Принаймні зараз, — спробувала пояснити Ірка. — Мені треба… як би це сказати… щось на зразок вовчого радара. Будинок величезний, а якщо компаньйон і справді наробив у ньому ходів, як черв’як у яблуці, то, коли я його назовні виганяти почну, він же де завгодно вистрибнути може. А нас зовсім мало!

— Нічого нас не мало, — впиралася Тетянка. — Цілком достатньо. Сядемо з тобою на мітли й будемо патрулювати по коридорах.

Ірка похитала головою:

— Треба, щоб вовки його зачули й перехопили.

— Гаразд, гаразд! — скинула долоні Тетянка. — Одного відсотка від п’ятисот тисяч їм вистачить? А що, п’ять штук баксів — нормально за одну ніч роботи.

— І де ж такі діти нахабні беруться? — і собі гаркнув вовкулака. — А сама за п’ять тисяч побігати не хочеш?

Ірка відчула, що знову закипає. І взагалі, відтоді, як вона зв’язалася з цим бізнесом, злість не полишала її ні на хвилину. Особливо дратувала Тетянка. Схопити б її як слід за шкірку, та як трухонути… Адже хто ватажок у цій зграї, врешті-решт?

Ірка злякано смикнулась, бо навколо неї знову зникли кольори, проте повернулися звуки й запахи. Вона швидко зиркнула на свої руки й про всяк випадок стисла їх, сховавши великий палець усередину кулака. Міцно стисла губи й, не розтискаючи їх, промукала:

— Пи…пиніть дегайно!

Облишивши торгуватись, Тетянка й майор витріщилися на Ірку:

— Що?

— Я кау… — вона обмацала зуби язиком — здається, звичайні, ікла не стирчать — і з полегшенням розімкнула губи: — Тьху! Я кажу, годі дурнею страждати, зрозуміло? Час спливає! А раптом завтра справді вже буде пізно? Приб’ють його, — вона кивнула на Іващенка, — обидва без грошей залишитесь. — І жорстко наказала подрузі: — Розділимо між усіма порівну!

Тетянка подивилася на неї безнадійно співчутливими очима й сумно зітхнула. Так зітхають матусі, коли їхнє дитя приносить додому чергову двійку.

— Ніколи не бачила, аби людина так відбивалася від грошей.

— Я не відбиваюся! — схилившись до Тетянки, ображено прошепотіла Ірка. — Тобто відбиваюся, але не від усіх! Їх надто багато, цих баксів. Вовків семеро, нас троє, поділимо все порівну, буде по п’ятдесят тисяч. П’ятдесят тисяч на ніс — це так, це зрозуміло, а сто шістдесят шість тисяч — таких грошей просто не буває, це божевілля якесь! Це що ж виходить, отримаємо ми їх — і все, більше нічого не треба? Усе життя можна навіть не працювати.

— Зі ста шістдесятьма тисячами можна тільки починати працювати, — сумно зітхнула Тетянка. — Доведеться мені бути твоїм менеджером, а то тебе кури загребуть, разом із усім твоїм крутим відьмацтвом. — Вона повернулася до майора. — Тільки заради Ірки поділимо порівну. Тобто, половина — для вас сімох, а половина — нам трьом.

Розділ 13

Хто не заховався — я не винуватий

— Дев’ята вечора! Та розійдуться вони колись?! — роздратовано процідив Іващенко, розглядаючи на моніторах офіси своєї корпорації.

Більшість співробітників уже покинули будинок, але то тут, то там іще виднілися схилені над столами потилиці, у коридорах швидко перекурювали, а програмісти, схоже, збиралися ночувати, обійнявшися зі своїми комп’ютерами. Навіть на цілком знеструмленому Богданом поверсі метушилися ремонтники.

— Цим людям що, вдома робити нічого? — відвернувся від екранів Іващенко.

— О, мужики, чули? А сам мене завжди лаяв, коли я о шостій додому йшов. Інших програмістів мені за приклад ставив… Є в цієї людини логіка? — спитав Серьога, звертаючись до шістьох вбраних у камуфляж хлопців. Ті дружно втупилися в нього однаковими жовтуватими очищами, так само дружно з презирством зіщулилися й відвернулись.

— Та чого ви? Я ж нічого такого не сказав… Я так, аби розмову підтримати. Ну й ладно, не дуже-то й хотілося. З хлопчаком спілкуються, а на дорослу освічену людину нуль уваги, — Серьога ображено глянув на Богдана, який перебував серед камуфляжної компанії й захоплено порівнював шість десантних ножів.

— Вибрали собі співрозмовника якраз те, що треба, — Серьога демонстративно відсунувся подалі від вовкулак.

Ніхто з них навіть вухом не повів. Молодший програміст трохи понудьгував і почав потихеньку посуватися назад, витягуючи шию й дослухаючись до міркувань про гостроту, баланс і ширину клинка біля основи.

Тим часом на знеструмленому поверсі заблимало світло, згасло, знову ввімкнулося й спалахнуло яскраво та рівно. Ремонтники спакували інструменти й попрямували до виходу. Головна бухгалтерка замкнула двері бухгалтерії, по коридору промчала спізніла службовка. Офіси спорожніли, і лише програмісти продовжували вдивлятися у свої монітори.

— Може, їх просто повиганяти, і все? — нетерпляче стискаючи й розтискаючи пальці, запропонував Іващенко.

— Не можна, — похитав головою майор. — Раніше ніколи нікого не виганяли, а сьогодні раптом вигнали? Якщо ваш компаньйон зараз спостерігає за корпорацією, то враз насторожиться. А здобич найкраще брати тепленькою, коли вона нічого не підозрює. Правду кажу, сірі вовки?

Камуфляжна шістка відповіла ватажку одностайним бурчанням.

Коли чекання стало просто нестерпним, шеф комп’ютерного відділку солодко потягнувся, потер втомлені очі й вимкнув свій комп’ютер. Його програмісти теж почали потроху згортатися, перемовляючись жартівливими фразами. Голова відділку повільно закурив…

— Звільню його к бісовій матері,— розлючено стискаючи кулаки, процідив Іващенко.

— А мене на його місце, так, дядечку? Ти ж обіцяв! — радісно втрутився Серьога, але осікся під скаженим поглядом дядечка.

Комп’ютерники попрямували до виходу. Важкі двері зачинилися за спиною останнього з них.

Було видно, як охоронець натиснув кнопку пульта, ставлячи двері на сигналізацію, полегшено зітхнув і розгорнув газету.

— Ні, оцього я точно звільню! — вирішив Іващенко. — Він мав спершу перевірити, чи не залишився хтось у будинку!

— Та ж нікого не залишилось!

— А ми? Ціле кодло в офісі причаїлося! Мало там, який ми маємо намір?!! — розлютився Іващенко. — До речі, а який у нас намір?

— План дайте, план евакуації під час пожежі,— попрохала Ірка.

Усі зібралися довкола директорового столу. Ірка подумала, що це нагадує сцену з військових фільмів — нарада в штабі. Тільки замість масштабної карти місцевості — запаяний у пластик план евакуації під час пожежі.

— Починаємо прямо