Володимир Галайчук - Українська міфологія

— «Мій тато росказував, шо колись, вже пізно було, йшов він з колєґою, і тамо в нас каштанó ростуть, то бачили, шо сидів на тім каштанó пан з блискучими ґудзіками і курив файку. То ми минули, перехрестилися і пішли».[350]

— «І це домовой — ну, це він показує себе (а скрітий), то це точно в мого діда було: так місячно-місячно надворі. От ходить дядько, воєнний, такий гарний, ходит по двору, у пуговицях таких блєстящих, то це, казали, домовой. Дід одойшов, а вон уже в сінцях, і нічо’ не чіпає. Його мало хто бачив».[351]

Домовик-«перейма» в розповіді із Сарненщини представлений навіть у подобі дівчини. Зазвичай «перейми» не видно, бо «вона мертва», «вона в воздусі ходіть». Проте одного разу чоловік шукав корови. Знайшов, дивиться, а корови пасе якась дівчина з довгими косами. Це й була пирейма. Коли він покрадьки наблизився, вона сказала, щоб більше так ніколи не підходив. «Треба гукати, як підходиш, шоб вона скрилася. Не можна, щоб хто її бачив».[352]

Найчастіше антропоморфний домовик характеризується маленьким зростом, що якнайкраще співвідноситься з розмірами запічка чи інших закутків, які полюбляє цей персонаж. Типовим є таке уявлення: «Говорили, шо домовик — то невеличкий чоловічок такий, на горі більшинство живе, на горищі».[353] Описували його як маленького чоловічка в сивій кепці, як дідка. Побутування образу домовика як дідка, схожого на господаря, за спостереженням Л. Виноградової, більш характерне для східної межі Полісся, а за просування на захід «усе частіше з’являються дані про загальні ознаки домовика, що виявляють у ньому риси або маленької людини в червоному (чорному чи білому) одязі, або нечистої сили, повсталого мерця».[354]

Може показатися домовик також у подобі сірого або білого кота:

— «Домовий, кажуть, такий як кіт, в віді кота, масті такої сірої».[355]

— «Чоловік каже: «Я йду на діжурство, а ти останешся дома сама». А я кажу, шо мені не перший же раз. Лягла. Чую — щось «тук-тук-тук!». А хата стара й так стугонить. Зара[з] повбиває, і шо буде? Да й я хутко за кочергу, лампочку засвітила. Як я вилізла на цю гору — дуже великий кіт, білий-білий, такий великий, шо ну. Я за кочергу та й ну його гнати. Десь він подівся, а я ще тоді з драбини злетіла. Мене то тоді, як я хотіла втяти його тою кочергою, то як шось знесло звідти. Оце таке мені було, оце кажуть, шо це домовик. Мені не треба було його зачіпати, він був би собі постукав, походив і пішов».[356]

У записі зі Старокостянтинівщини домовик показується як рябий кіт: «[…] підходить до мене кіт, такий великий, рабий і очі блискучі. Я до йо’: «Кицюня, кицюня!» — а він навіть не муркає. […] То був не кіт, а домовик».[357] Варто зазначити, що трапляються й випадки порівняння з домовиком реального домашнього кота: «Кіт — то так як домовик. Перший має зайти в хату (на входини — В. Г.)».[358]

Типовим є представлення домовика в подобі собаки:

— «Я то домовика не бачила, а колись мого діда сестра, осьдо хата була, вона колись росказувала, шо ми, ка’, бачили. Ми, ка’, були малиї, мати нам простелила радно на хаті, і накидала миску каши, і сама десь пішла, а ви, ка’, їжте. І хата одчиняна, душно… Ка’, приходить собака — такий жовтий, великий — в хату, сів, каже, перед нами, тако як собака лапи поставив, і сидить. Так, каже, язóком облизуїця… а меньчина була сестра, меньча ше — та, каже, такою ложкою — та по лобý цього собаку. І він, каже, обернувся і пушов. Пушов-пушов, каже, і чую — пу драбині пушов на горý. Вже, ка’, пришла мати, ми сказали, шо так і так, мати пулізла на гору, обдивилась — нема ния́кого нигде собаки. А вин ни показуєця. Вин, ну, показавсь дітям, а старим, кажуть, ни показуєця».[359]

— «Він собакою був, вигляд собаки. Чорний, кажуть».[360]

Те, що домашні духи-опікуни найчастіше набувають саме подоби кота чи собаки, закономірно. Ці тварини найбільш наближені до домашнього простору людини. Образ кота в цьому аспекті популярніший, адже кіт безпосередніше асоціюється з оселею.[361] Окрім того, згідно з обґрунтованим свідченням К. Мошинського, «не знайдеться, мабуть, жодної тварини, в подобі котрої не могла би показуватися душа людини».[362] Найчастіше ж, крім птахів та комах, вона втілюється в кота або собаку.[363] Це також пояснює, чому саме ці іпостасі домовика є найчастотнішими.

Уявляли домовика й у подобі теляти: «Бачила я, на горі щось лежить, як теля, коло комина. Питаюся я батька: «Що то таке?» А батько був знахуром і каже: «То домовик — він у каждій хаті є».[364]

Рідко, проте трапляються також описи домовика як пташки: «Є, ше скілько є тих домовиків. І тепер є. Він може сидіти в комині, він може сидіти на горищі, може бути такий, як та пташечка».[365]

Непоодинокі випадки безпосереднього ототожнення домовика з вужем або ж вважають, що він «на вужа похожий». Попри це, побутують уявлення, що домовик — це «колошмате шось»,[366]«волохате, як їжак, і з хвостом».[367]

Спорадичними є вірування, що домовик може змінювати свою подобу й показуватися як завгодно:

— «Він оказуєця всяким. І собакою, і сяким, і таким. Казала одна жінка, шо такий-о дідочок, ножки тоненькі, в шляпі, низенький».[368]

— «Он биває ў всяком відє, — може котом бить, може миш’ю, в відє ласковіци, і мог бить чєловєком».[369]

— «Кажуть, шо перетворуєця на все. І на собаку, і на все».[370]

— «Бачили його собакою, котом чорним».[371]

— «Чи він котом, чи собакою, — хто його знає?»[372]

— «Воно може бути і собака, і кіт, і яка-небудь пташка».[373]

— «Може чим хоч прикинутись. Кажуть, у мишу може, може кумаром, може бути кутом».[374]

Подекуди образ домовика чітко не виражений, ідентифікаційними ознаками є його очі та місце проявлення: «Ну то то помагало — то то злий дух, то лихого мали. Мали люди, аякже. Моя мама копала картошку в Желяхови, і вона каже: «Почекай, Зосю, я дам тобі вечерати», — а сама пішла корову дояти. Мама лишилась сама в хаті, чує — шось