Любомир Андрійович Дереш - Остання любов Асури Махараджа

злякати: «Перепрошую, ви не знаєте Дашу Стефанівську? Сліпа жінка років тридцяти, каштанове волосся, неймовірно вродлива?». Але, здається, не було більш безнадійної справи в цілому світі, ніж запитувати у людей на вулиці, чи хто знає Дарію Стефанівську. За миготіннями світлофорів, за гудками автомобілів, за мерехтінням сонця, що з’являлось із-за хмар і знову за ними ховалось, нікому не було діла до Дарії Стефанівської.

Втім, іноді були винятки.

— Чувак, хто така, нафіг, ця Дарія Стефанівська? — спитав його якийсь темношкірий молодик у шапці, схожій на в’язану кишку, і більших на три розміри спортивних лахах. — Ти стоїш тут уже третю годину, я припас тебе ще зранку. Що ти хочеш їм всім сказати? Це такий протест, йо?

— «Чувак»? — перепитав Асура Махарадж. Зметикувавши, що це таке місцеве звертання, він сказав: — Чувак, дозволиш, я тобі дещо поясню?

— Валяй, мужик.

— Ти знаєш, що відчуває личинка гусені перед тим, як вилупитись із яйця?

— Що за нафіг, чувак?

— Знаєш, що відчувають птахи, коли летять на південь? Що відчувають квіти, коли кожен ранок розкриваються назустріч сонцю? Я раніше не знав, що вони відчувають. Тепер я знаю, чувак, що відчуває корова, коли від неї забирають теля, і що відчуває собака, коли бачить свого господаря.

— Що за…

— Чувак, я ще не закінчив. Я знаю, що відчуває голодний, і знаю, що відчуває той, у кого немає надії. Чувак, воно в мене з’явилося все тут, — він показав на серце, — і повір, раніше я жив дуже добре, поки цього не знав, але тепер я більше не можу бути таким, як раніше. Розумієш, я науковець, а науковці не можуть закрити назад своїх відкриттів. Тому я тут, шукаю жінку, яку звати Даша Стефанівська, тому що вона має відповідь на всі запитання, на які ще не маю я. Ти можеш вирішити, що я ненормальний, шукаю жінку в місті, де більше десяти мільйонів людей. Я й сам прекрасно знаю математику, імовірність знайти її тут близька до нуля. Але я також знаю, що все це не має для мене ніякого значення, тому що вона попросила мене вірити і йти. Тому я тут. Такі от справи, мужик. А що у тебе?

Хлопчина розгублено пару раз хотів щось сказати, він відкривав і закривав рота, потім махнув на нього рукою і кудись пішов.

Асура Махарадж роззирнувся довкола. Потік людей хвилями то прибував, то відступав. Зараз людей знову стало менше.

Перед ним вдруге з’явився молодик у мішкуватій одежі.

— Гей, мужик… — сказав він, переминаючись з ноги на ногу. — Коротше, на… Я купив тобі колу…

Хлопець дав йому паперове горня з напоєм і швидко чкурнув геть.

Асура Махарадж тримав у руці холодне, вологе горня і довго дивився у натовп, намагаючись побачити того хлопця ще раз. Підняв горня до очей. «Сoke!» — писало на ньому. Всупереч усім обчисленням та імовірностям, всупереч шопінг-молам та офісам, банкам і хмарочосам, цей особливий зв’язок, який відчувають птахи, коли летять на південь, існував, він був десь там, за цією завісою, що відділяла їх. Цей зв’язок пронизував усіх, і все трималося на ньому, як перли, що нанизані на нитку.

Він відчув, що робить усе правильно.

***

Надвечір, утомившись, він побрів кудись перекусити.

Ноги вели його подалі він галасливих вулиць, і в одному із закапелків, де збиралась доволі непевна публіка, він відчув, що може знайти собі притулок. У кафе, тьмяно підсвіченому жовтими ліхтарями, мали звичку засідати чоловіки, чия доля склалася не найкращим чином. Це було видно як по меню — яйця, біфштекс, смажена картопля, сендвіч — так і по напоях. Напої ж усі як один носили чоловічі імена, наче їх виробники знали, що призначення таких пляшок з іменами — бути співбесідниками для самотніх.

Асура Махарадж вибрав собі місце у кутку. Замовивши сендвіч і картоплю, він тихо чекав на їжу, спостерігаючи у вікно, як згасає день.

Старші джентльмени, далебі завсідники, сиділи біля барної стійки, дивились телевізор, курили і пили. Ті новоприбулі, що бажали розділити сьогоднішній вечір із лікером тет-а-тет, сідали до вузького шинквасу при стіні, спиною до решти. Саме до такої стійки і пішов новоприбулий чоловік, який чомусь упав Асурі Махараджеві у вічі. Чоловік замовив два по п’ятдесят «джонні уолкера» і розвернувся сідати на своє місце, коли Асура Махарадж врешті упізнав його і вигукнув через весь зал:

— Сваміджі? Сваміджі![13]

Несподівана зустріч наче розбудила Махараджа. Він підійшов до чоловіка, дивуючись, що за дивні ігри влаштовує сьогодні доля.

— Сваміджі, намасте![14]

Чоловік завмер, не донісши келішок до рота.

— Чого тобі треба, сину? Якщо ти за те, що на мені ось ця штучка, — він потріпав білий пасторський комірець, що випирав із-під осінньої куртки, — то тут можеш не хвилюватися. На те в нас із Господом існує своя угода. Я вважаю, що людина, коли вона в печалі, має право на пару келишків віскі.

Сказавши це, чоловік перехилив перший келишок і гучно поставив його на стійку.

— Сваміджі, ви не впізнаєте мене? Це я, Асура Махарадж! — Асура упав перед ним у поклоні, потім піднявся, склавши долоні перед собою в радісній покорі. Ще б пак — перед ним сидів його старий учитель і друг, Свамі Наґа-баба. Свого часу Свамі Наґа-баба був його наставником у школі. Потім, коли Асура трохи підріс, вони потоваришували, і Свамі Наґа-баба передав йому чимало знань, які не входили до загальної навчальної програми. Свамі був із роду тих науковців, які все бажають випробувати на власному досвіді. На старість років він став скарбничкою виняткових історій, які ставалися з ним, із тими, кого він зустрічав та яким був мимовільним свідком. Свамі Наґа-баба був неперевершеним оповідачем, і, зрозуміло, Асура Махарадж зрадів цій зустрічі, бо, як ніколи, потребував хорошої оповіді про лиха, які траплялися з кимось іще.

— Сину, я не знаю, якою мовою ти говориш і чому ти поводишся, як блазень, але я скажу тобі таке. Коли в пастора О’Ніла спитали, які три речі на світі він нізащо не проміняв би на Царство Боже, він відповів: добру розмову, добру історію і добре віскі. Тож якщо ти прийшов завадити мені насолодитися останнім, то будь ти хоч ангел Господній, прошу тебе, не докучай мені.

— Хто такий пастор О’Ніл, сваміджі?

— Пастор О’Ніл — це я, дурню.

— Ах, он як! — все раптом стало на свої місця. — Ви не пригадуєте мене,