Володимир Лис - Місяць, обмитий дощем

в Інтернеті, а на звичайному папері. Як і романи, і коротку прозу — ручкою. Щось у мене часом легенько тривожить нутро, а часом відверто протестує проти того, що геть усе на світі тепер доступне для огляду і пізнавання всіма, більше того, добровільно виставлено на люди. Не кажучи вже про листування двох, доступне іншим (ну не вірю я, що таке листування геть щире), обговорення з іншими, нерідко незнайомими, своїх особистих, часто інтимних, проблем. Весілля, ювілеї, дні народження, навіть звичайні тусовки, просто ніби дружні вечірки, аж до відвідування храмів, — все має зафіксуватися, «зафоткатися», прокоментуватися. Люди діляться деталями особистого життя, але найчастіше просто брешуть, знаходять якусь втіху в цьому своєрідному словесному і фотостриптизі, по суті, перетворюють приватне життя в мішанину того, що насправді було і тепер оголюється для всіх, і власних, нерідко диких, фантазій. Досі не можу збагнути, навіщо виставляти на позір те, чим живеш, зовсім незнайомим людям у тих же «Однокласниках». А так звана «Фейсбук-спільнота» діє за принципом «Ти мені — приємне, я — тобі». Та особливо це вражає в рецензіях на книги, у блогах, оглядах на популярних і не дуже сайтах. Нерідко там автори, судячи зі стилю, пишуть рецензії самі на себе під різними псевдонімами. Найбільше дивують навіть не захвалювання, а цитати. Коли на підтвердження високих достоїнств цитують хвалені вірші, романи й повісті — це катастрофа. Відразу стає очевидним безпорадність тих рецензованих авторів — у мові, нерідко неоковирній, а часто такій красивій, що більше схожа на пародію, у думках, точніше їх відсутності. Якщо ж автор «чужак» (і таке буває), відразу лунає нечутна, але відчутна команда «Фас!». У «Фейсбуці» теж якось швидко пізнають, хто пише щиро, а не лицемірить, як звично. Їм і дістається за гріхи. Уявні. В їхній брудній білизні порпаються з дикою насолодою. Точно підмітив бунтівний Євген Баран, що «Фейсбук» — «се імітація спілкування, імітація друзів, імітація корисної інформації».

Зате стало звичним, що особиста, дуже суб’єктивна, думка когось щодо події, щодо висловленої кимось думки, яку передруковують на тому ж «Фейсбуці», на сайтах і таким чином тиражують, стає вже ніби загальною. У будь-якому разі відіграє свою роль. А як використовують Інтернет всілякі негідники! Ховаючись під іменами письменників, висловлюють свої думки про чиюсь книжку, чиюсь творчість. Письменник протестує: я такого не писав. Але його думку в кращому випадку дають, щоб наступного дня стерти, у гіршому — ігнорують, бо такого-то треба скомпрометувати, не допустити до премії і т. ін. А найогидніше використання Інтернету для поширення суїцидних ідей і порад та системи впливу на крихкі юні душі, що призводить до трагедії. А ще десятки методів розповсюдження компромату… І ще шантаж, і огидні коментарі навіть стосовно щойно померлих людей. Одним словом, прогресивний дядько Інтернет перетворюється у свого роду й елементарний стриптиз, і розсадник неправдивої інформації, й ще один вид корупції. Не має значення, що ти і як пишеш, має інше — ти свій чи не свій, до якого клану належиш.

Ось чому нас, «динозаврів», не полишає відчуття, як це точніше б сказати… Здається, найбільше підходить — щемливої тривоги. Зникає приватність людського життя (доступним для огляду й коментування стає геть усе), інтимність спілкування, та ледь помітна і відчутна димка, серпанок, що оточували і саме спілкування, а ще більше зустрічі (не обов’язково закоханих), листи двох, тремтливе очікування того ж листа чи телефонного дзвінка. Від коханого (коханої), друга, матері, людини, з якою заприязнився. Як не дивно, але колись далекі розлуки і відсутність спілкування зближували людей, додавали їхньому спілкуванню і почуттям таємничості, навіть загадковості, і тих же таємничості й загадковості навіть рідним і близьким, не кажучи вже про закоханих. Ти від’їжджав від одного (однієї), а вертався мовби до інших. Вони такі знані, очікувані й уже потрібно далі пізнавати. Життя пульсує, і ти відчуваєш поштовхи цього пульсування, і хвилюєшся, і в зустрічах, обіймах, словах вловлюєш щось дуже важливе для себе. А той, хто тебе зустрічає й обіймає, — у тобі. А потім ти вслухаєшся в довгі розповіді, їхні інтонації, нюанси. Люди таким чином пізнавали інших і самих себе.

«Я читала ваш останній лист і несподівано подумала, про несказане тоді вами, але не тільки вами, але й мною, і я це уловила у ваших словах, у рядках, які ніби теж хвилюються», — чи можливий тепер такий лист? Зараз можлива лише миттєва імпульсивна реакція на інтернет-листи, іноді продуманий відгук. Але й там і там стилю, трепетного поруху душі не буде.

Тепер, сказати б, моментальна доступність всіх і вся нівелювала все те, чим люди жили століттями, спростила і відтіснила душу, її солодкий трем десь на задвірки, у той тихий закуток, де душа плаче, наче покинуте в незнайомому місці чи темній кімнаті дитинча або маленьке кошеня, яке теж прагне теплоти й ласки. Ми не чуємо цього плачу, ба, фактично зникло таке поняття, як телепатія, як таємничий зв’язок через відстані й навіть роки. Навіщо турбуватися, щось там відчувати й вигадувати, коли можна взяти стільниковий (мобільний!) телефончик — і ось уже чути голос. Ті телефони врятували багатьом життя, але їхні винахідники не подбали, скажімо, про пристрій, який би блокував такий телефон, коли людина заходить, наприклад, у громадський транспорт. Гадаю, більшості відомі ситуації, коли в міжміських маршрутках цілу дорогу не вмовкають мобілки-кобилки. І не лише в жінок, а й чоловіків, які привселюдно з’ясовують свої ділові й особисті стосунки. А в купе поїзда вмикають ноутбуки… Навіть вночі. Цок-цок.

Здається, пора закінчувати. Кому я скаржуся? Нікому. І не скаржуся, констатую, висловлюю те, що доводилося чути від інших. Те, про що я пишу, більшості не потрібно, їм добре в новій ситуації. Їм все цікавіше вести гру, де кажеш (пишеш) не те, що думаєш, а те, чого від тебе чекають, або що принесе якісь дивіденди, діалог, де переграєш хитрістю собі подібного, де домовляєшся про чергову нагороду за тим же принципом «ти мені — я тобі». Ні, таки не вірю, що душевний стриптиз може бути імпульсом, порухом, щирим і природним чи наслідком хвилювання й роздумів. Постгутенбергівська епоха набирає обертів. Єдина втіха те, що я живу на самому її початку. Її розвиток не зупинити, як не зупинити ходу самого прогресу. Так само, як було його не зупинити в ХV столітті, коли тільки наставала сама гутенбергівська епоха, яка ще триває чи йде поки що паралельно зі своєю наступницею.

Що ж буде далі?.. Світ без таємниць, ще з якимось додатком до Інтернету, який ще більше оголить людей морально (точніше — аморально) і не залишить нічого, що б могло приховатися? Цілком імовірно. Але оскільки люди все одно приховуватимуть, принаймні намагатимуться приховати щось потаємне, своє, властиве лише цій особі й нікому іншому, то