Джоан Харріс - Шоколад

– просто гарні ягідки. Слабеньке, але, Боже, до чого пролазливе! – Вона ковтнула із чашки. – І отруює все, до чого не доторкнеться. – Арманда багатозначно кивнула. – Це і є моя Каро. У чистому вигляді.

По обіді я знову зустріла Ґійома. Він зазирнув до шоколадні тільки для того, щоб привітатися. Затримуватися він не став, пояснивши, що прямує до кіоскера за своєю підпискою. Ґійом любить читати про кіно, хоча кінотеатри ніколи не відвідує. Щотижня йому надсилають цілий стос журналів: «Відео», «Сінеклуб», «Телерама», «Фільм-Експрес». Йому належить єдина в містечку супутникова антена, і в його маленькому самотньому будиночку є телевізор з великим екраном, а на стіні над полицями з незліченними відеокасетами висить відеомагнітофон фірми «Тошіба». Я відзначила, що Чарлі, понурий і млявий, знову сидів у хазяїна на руках. Кожні кілька секунд той ласкаво погладжував пса по голові. Цей жест мені вже добре знайомий. Ґійом начебто прощався зі своїм вихованцем.

– Як він? – нарешті запитала я.

– Тримається, – відповів Ґійом. – Ще сповнений життєвих сил. – І вони пішли далі. Щуплий франтуватий чоловік міцно притискав до себе сумного пса із коричневою шерстю, начебто від цього залежала його доля.

Повз пройшла Жозефіна Мускат. До шоколадні вона не зайшла. Я була навіть трохи розчарована, тому що сподівалася ще раз поговорити з нею. Але вона лише на ходу кинула в мій бік божевільний погляд і поспішила далі, тримаючи руки глибоко в кишенях плаща. Я помітила, що обличчя в неї опухло, губи щільно стиснуті, замість очей вузькі щілинки, хоча, можливо, вона просто мружилася від мряки; голова обмотана, немов бинтами, безбарвним шарфом. Я погукала її, але вона, не відповідаючи, побігла ще швидше, начебто тікала від близької небезпеки.

Я стенула плечима, залишивши спроби затримати її. Потрібний час, щоб та чи інша людина визнала тебе. А часом визнання доводиться домагатися ціле життя.

Проте пізніше, коли Анук пішла гратися до Маро, я зачинила крамницю до наступного ранку й мимоволі покрокувала по вулиці Сітуайєн-Лібр у бік кав’ярні «Республіка» – маленького вбогого закладу з мильними розводами на вікнах і начерканою у них від руки незмінною specialitè du jour.[19] Неохайний навіс ще більше затемнював похмуре приміщення, де з двох боків від круглих столиків стояли два притихлі ігрові автомати. Декілька відвідувачів за столиками, потягуючи хто каву з вершками, хто пиво, тужно розмовляли про різні дрібниці. Пахло жирнуватою їжею, приготовленою в мікрохвильовій печі, у повітрі висіла завіса тютюнового диму, хоча я не помітила, щоб у кав’ярні хтось курив цигарки. Біля відчинених дверей на видному місці жовтіло одне з рукописних оголошень Кароліни Клермон. Над ним – чорне розп’яття.

Я зазирнула до кав’ярні й, забарившись трохи на порозі, ввійшла. Мускат стояв за шинквасом. Побачивши мене, він розплився в усмішці. Його погляд майже непомітно оцінив мої ноги, піднявся до грудей – хлоп, хлоп. Очі спалахнули, як лампочки на ігровому автоматі. Він поклав долоню на насос пивної бочки, зігнувши в лікті одну м’ясисту руку.

– Що бажаєте?

– Каву з коньяком, будь ласка.

Каву він подав мені в маленькій коричневій чашечці із двома кубиками цукру в обгортці. Я сіла за столик біля вікна. Двійко старих – один з орденом Почесного легіону[20] на потертому лацкані – підозріливо косували на мене.

– Може, компанію тобі скласти? – крикнув Мускат через шинквас із самовдоволеною усмішкою. – А то вигляд у тебе трохи… засмучений. Сидиш там сама, нудьгуєш.

– Спасибі, не треба, – чемно відмовилася я. – Узагалі-то я хотіла б побачити Жозефіну. Вона тут?

Мускат глянув на мене роздратовано, настрій у нього раптово зіпсувався.

– Ах так, це ж твоя подружка, – непривітно вимовив він. – Трохи ти спізнилася. Вона щойно піднялася нагору, лягла відпочивати. Знову мігрень. – Він заповзявся з люттю начищати келих. – Півдня шляється по крамницях, а потім цілий вечір у ліжку валяється, коли я отут один гарую як проклятий.

– Сподіваюся, вона при здоров’ї?

Він подивився на мене й відповів сердито:

– Зрозуміло. Чого б їй хворіти? Якщо б тільки ще її чортова світлість частіше підводила з ліжка свою товсту сідницю, тоді, мабуть, нам вдавалося б якось зводити кінці з кінцями. – Крекчучи від напруги, він запхнув у келих обгорнений серветкою кулак. – Я хочу сказати… – Він енергійно труснув рукою. – От, подивися навколо. – Тут він глянув на мене, немов збираючись сказати щось іще, і раптом спрямував погляд на двері.

– Ха! – Я припустила, що він звертається до когось поза полем мого зору. – Оглухнули, чи що? Зачинено!

Чоловічий голос у мене за спиною відповів щось невиразне. Мускат широко розсунув губи в безрадісній посмішці.

– Читати не вмієте, чи що, ідіоти? – Через шинквас він показав на жовте оголошення біля дверей. – Забирайтеся звідси, швидко!

Бажаючи подивитися, що відбувається, я підвелася. Біля входу стояли в нерішучості п’ять людей – двоє чоловіків і три жінки. Усі п’ятеро дотепер були мені незнайомі. Люди як люди, нічим не примітні, просто в чомусь не схожі на місцевих жителів. Штани в латках, грубі черевики й вицвілі футболки безпомилково видають у них чужинців. Я мала б одразу впізнати їх. Колись я сама була такою. У перемовини з Мускатом вступив рудий чоловік, який перетягнув чоло зеленою хусткою, щоб волосся не лізло на очі. Погляд у нього насторожений, голос демонстративно рівний.

– Ми нічого не продаємо, – пояснює він. – Просто хочемо замовити пару келихів пива й каву. Жодних незручностей для вас.

Мускат презирливо глянув на нього.

– Я ж сказав: зачинено.

Одна з жінок, худенька непоказна дівчина з проколотою бровою, потягнула рудого за рукав:

– Не треба, Ру. Давай краще…

– Почекай, – той нетерпляче відкинув її долоню. – Нічого не розумію. Мадам, що була тут хвилину тому… ваша дружина… вона хотіла…

– Плювати на мою дружину! – заверещав Мускат. – Вона під ліхтарем двома руками дупи своєї відшукати не може! Над дверима моє ім’я, і я кажу: ка-фе за-чи-не-но. – Він зробив три кроки вперед через шинквас й, руки в боки, став у проході, немов красень-ковбой з вестерна. Я побачила жовтуватий блиск кісточок його пальців, якими він вп’явся у ремінь, почула свист у його подиху. Обличчя у нього спотворилося від гніву.

– Ясно, – обличчя Ру залишалося безпристрасним. Ворожим поглядом він обвів неквапно нечисленних відвідувачів кав’ярні. – Виходить, зачинено. – Ще один погляд. На мить я зустрілася з ним очима. – Для нас зачинено, – тихо додав він.

– А ти не такий дурний, яким здався спершу, – з недоброю усмішкою наголосив Мускат. – Ми з минулого разу ситі вами донесхочу. Більше терпіти не станемо!

– Що ж, гаразд. – Ру повернувся й пішов