Mr Simon - Сфера води, Mr Simon

Потім він гмикнув і зиркнув на мене:
— Ти ж у нас не орієнтуєшся зовсім?

— А звідки? — я розвів руками. — Я навіть не впевнений, що он той бік — це захід, — промовив я, показуючи на сонце.

— Саймоне, — поблажливо посміхнувся Даневір, — якщо сонце там заходить, значить, це і є захід.

— От бачиш... Я знаю лише те, що ти мені розповів. Тож з мене орієнтувальник як з ховраха дирижер. І я більше не спелеолог.

— Хто-хто? — підозріло перепитав Даневір.

Я зам’явся:
— Е-е... людина, яка досліджує печери. Коли був підлітком, я трохи займався. Спускалися, лазили по мотузках... колись навіть була тритижнева експедиція в Крим... — я махнув рукою. — Але зараз це не має значення. Нам би не спелеолога, а скелелаза. І все те обладнання — карабіни, жумари...

Я говорив усе менш переконливо. Нарешті зупинився.

— Хоча... яке це має значення, якщо в нас нічого з цього немає? І навіть якби було — не певен, що зумів би згадати, як це все працює. Востаннє я використовував ці навички років тридцять тому.

Поки я торочив, Даневір дивився на мене, як на дивакувату, але симпатичну форму життя. Я знітився, розвів руками й буркнув:

— Нн...ууу... От. Добре хоч на острові немає дерева, щоб мене спалити.

— А у вас і так роблять? — зацікавлено запитав він.

— Колись — так. Хоча й зараз бувають подібні непорозуміння. Люди, які ходили в школу, але нічого не запам’ятали, вірять у все, що написано... — я затнувся, зітхнув і завершив фразою, яку точно не слід було вимовляти: — ...в інтернеті.

Даневір зареготав так, що аж скрутився навпіл.

— Саймоне, — промовив він, втираючи сльозу, — а ти ще дивувався нашим чаклунам. А сам щойно описав речі, які за своєю природою — чистісінька магія.

— Це не магія, — відповів я. — Це технології. Але ти частково маєш рацію: більшість людей, які не розуміють суті технологічних процесів, вважають усе це магією. І, що характерно, не доброю, а злою, яка шкодить довкіллю і людям. Хоча, звісно, все трохи складніше.

— Можеш пояснити?

Я сів на пісок, Даневір вмостився ближче до води, обперся на лікоть і прийняв позу такого собі пляжника в імпровізованій відпустці.

— Розумієш... — почав я, вдивляючись в обрій, який з кожною хвилиною втрачав золото й набирався синьої глибини. — Колись наш світ був схожий на ваш. Без магії. Хоча з технічної точки зору — все майже як у вас, тільки із чаклуванням. Нам у школі наводили приклад: середньовічний барон за все життя отримував стільки ж інформації, скільки вміщується на сторінках однієї газети Times. А потім трапилась революція у зв’язку — з’явився Інтернет. Із цього моменту все й пішло шкереберть.

Сто років тому казали, що найцінніше — це інформація. І все було б нічого, але її стало стільки, що жодна людина не в змозі осягнути й десятої частини того, що вже знає людство. Найрозумніші спеціалізуються в одній вузькій галузі, ще якось орієнтуються в суміжних, а решта — просто плавають у морі даних без карти й компаса. І тут у гру вступають маніпулятори: продавці, шахраї, політики — усі, хто хоче тебе переконати, змусити або обдурити.

— Поки що все логічно, — кивнув Даневір. — Мені цікаво дізнатися щось настільки відмінне від мого світу.

— Ну от. У кожного в кишені є пристрій, що дозволяє дізнатися майже будь-яку інформацію. Не секретну, звичайно, — додав я, — але все одно це неймовірно. І, знаєш, більшість людей його для цього не використовує. В основному — спілкуються, сваряться, обмінюються картинками з котиками. І цим знову ж користуються маніпулятори. Раніше, якщо щось було надруковано в книжці — вважалося правдою. Зараз — ні. Зараз головне не мати інформацію, а змусити людей на неї звернути увагу. Хоча б на кілька секунд.

І от тут почалися проблеми. Щоб привернути увагу, почали говорити брехню. Її стало так багато, що люди вже не вірять нічому. Навіть перевіреним теоріям, підтвердженим експериментами. Не вірять офіційним джерелам, бо й ті брешуть — в ім’я власної вигоди.

— Тобто ваш світ побудований на суцільній брехні? Ви так і живете?

— Виходить, що так… — я замислився.

— Здається, я розумію твою аналогію, — сказав Даневір після паузи. — Хауки розв’язали проти нас війну саме через це. Вони бояться того, чого не розуміють. Вони не довіряють тому, що не можуть помацати власними руками. А смішно те, що самі видатні з них як раз магією володіють. Але вони не діляться своїми здобутками з іншими. В нас є школи де діти вивчають основи, далі можна потрапити в орден, досягти якихось значущих кар’єрних результатів. Але є одна неодмінна умова, ти маєш ділитися своїми знаннями з іншими. Викладати чи описати свій досвід. Хауки такого не роблять. Вони крадуть наші книжки, або купляють. Але більшість з них використовують це тільки на власну потребу. А для того щоби іншим було не цікаво все це дізнатися, вони розповідають різні вигадки про прокляття душі, або щось таке. 

— Саме так. Люди не вірять навіть стовідсотковим доказам. Хоча в нас теж є університети, де ми намагаємося робити наукові відкриття та ділитися досвідом, але більшість не бажає витратити купу часу на навчання. Тим більше, що на цьому не дуже й розбагатієш, хіба що винайдеш щось таке шо потрібно всьому людству. Простіше вважати все брехнею, а себе безгрішним розумником.
- Розумію. Приблизно і в нас так само. Принаймні дуже схоже. Від цього і конфлікт, власне. Вони хочуть нас знищити вщент, заволодіти знанням, більше ні з ким не ділитися і досягти абсолютної влади.

- Корпоративна конкуренція – сказав я сумно посміхнувшись, і одразу додав пояснення – це типу як різні магічні ордени.
Даневір кивнув головою, мовляв зрозумів і на цьому наша бесіда скінчилась і настала тиша, яку порушувало лише шепотіння морських хвиль.

До цього моменту сонце остаточно зникло за обрієм. Золота сутінь перетворилася на густу, тиху темряву.Темрява огортала острів повільно, але впевнено. Небо вже не золотилось, а тільки тліло залишками вечірнього жару. Ми сиділи на піску, мовчки дивлячись у воду, яка з кожною хвилиною ставала все темнішою й, здавалося, глибшою — не за рівнем, а за суттю.