Вайлет Альвіно - Трохи більше ніж колишні, Вайлет Альвіно

Розділ 15 Від Максима

Я вилетів з офісу, навіть не помітив як… Ноги самі несли мене геть. Далі. Якнайдалі, поки я не накоїв ще якихось дурниць.

«Ідіот. Просто ідіот».

На якомусь етапі я почав сповільнюватися. Кроки лунали в порожнечі, а грудна клітка здавалася затиснутою в лещатах. Не вистачало повітря. Я стискав кулаки, намагаючись не вгатити ними в стіну. Зрештою зупинився, сперся плечем об холодну поверхню й видихнув з усієї сили.

«Що я наробив?» – майнуло в голові. Так, у мене були причини злитися. Але Аліса мала рацію – я зірвався. Повівся, як останній дурень.

Я не бачив нічого, крім них разом. Та коли я побачив їх так близько разом... Занадто близько. Занадто інтимно. Мені наче пелена очі застелила... я не міг мислити раціонально...

– Варто було її вислухати, – прошепотів сам до себе. Та я знав: у той момент не зміг би. Просто не зміг би.

Можливо, добре, що вона мене вигнала… Я тільки сподівався, що не назавжди.

«Не назавжди ж?»

Липкий страх почав наростати зсередини.

А що, як вона більше не захоче мене бачити? Що, як на цьому все і закінчиться?

«Ні. Я цього не допущу!»

Я відштовхнувся від стіни і стрімголов кинувся назад до офісу. Молився, аби не запізнитися. Аби встигнути сказати… пояснити… вибачитися… пообіцяти, що більше не буду таким дурнем.

Коли двері ліфта розчинилися, я застиг на якусь мить. Побачив Алісу і просто не міг відірвати свій погляд від неї.

Вона була там. Стояла… така красива… така справжня…

Я не міг відвести очей.

Але голос – той самий ненависний голос – вирвав мене з заціпеніння і змусив діяти рішуче.

Я не дав їй сказати й слова. Просто притягнув до себе і поцілував. Цілував... і цілував... розчиняючись в ній без останку...

Я відчув легкий поштовх, що свідчило про те, що ліфт вже приїхав.

Ліфт ледь чутно сіпнувся – ми доїхали.

"Варто продовжити в іншому місці..." – промайнуло в голові.

Я відірвався від її солодких губ... і ледь не знепритомнів від радості... Не хотіла відпускати... тягнулася до мене... Від цієї картини, всі мої страхи вмить зникли без сліду.

"Не байдужий..."

Легенько поцілував її знову, наче даючи обіцянки про щось більше і повів за собою.

– Ходімо…

– Куди?

– Туди, де ми зможемо побути вдвох. Більше ти від мене не втечеш.

– А я і не хочу… – Тихо прошепотіла вона.

Такі прості, так звичайні слова... Нічого особливого, а я готовий був померти від щастя і знову воскреснути, аби бути з нею, аби кожного дня робити її щасливою.

Ми вийшли з ліфта й опинилися на парковці.

Прохолодне вечірнє повітря одразу освіжило, але я не відчував холоду – лише пульсуюче тепло від дотику її руки в моїй.

Вона йшла поруч, дивилась на мене – відверто, довірливо.

Я нарешті зміг дихати на повні груди. Усе, що мучило й обпікало зсередини, почало відступати. Тепер була тільки вона – справжня, близька.

– Ти… справді не втечеш? – запитав я тихо, зупинившись біля своєї машини й міцно тримаючи її за руку.

Вона усміхнулася ніжно, лагідно, з розумінням в погляді її прекрасних карих очей, і впевнено мовила:

– Ні. Більше не втечу.

Не стримався, знову нахилився, аби поцілувати. Її губи зустріли мої – м’яко, впевнено, із тією самою ніжністю, що щойно прозвучала в її голосі. Але в поцілунку вже не було стриманості. У ньому пульсувала потреба. Втомлена, вистраждана, вибухова.

Я притягнув її ближче, втиснув у себе, у метал машини за спиною. Вона видихнула – коротко, різко, і цей звук зірвав останні гальма.

Мої руки лягли їй на талію, ковзнули спиною, стискаючи її крізь тонку тканину сорочки. Вона розчинилася в мені, впиваючись у мої губи. Її пальці знайшли край мого піджака, зашурхотіли під ним, шукаючи бодай якогось доступу до шкіри.

– Чорт… – вирвалося крізь поцілунок, коли я відчув її нігті на своїй спині. – Ти зведеш мене з розуму…

– Добре, – прошепотіла вона, дивлячись в очі з тією самою тінню усмішки, що завжди вибивала з мене ґрунт. – А ти мене вже звів.

Я не витримав. Почав цілувати її підборіддя, лінію шиї, ковзаючи губами туди, де починалося тепло, яке зводило мене з розуму. Вона закинула голову, давши мені доступ, і я чув, як її дихання стає рваним, важким, беззахисним.

Ніби вона віддавала себе мені – повністю. Без страху. Без умов.

Моє серце гупало в грудях, як барабан. Я не міг зупинитися. Її запах, її шкіра, її напруга під пальцями – усе це здавалося нестерпно бажаним.

Моя долоня ковзнула нижче – на стегно, на вигин бедра, стискаючи її крізь тканину з тією силою, яка балансувала між бажанням і божевіллям. Її тіло вигнулося назустріч, і я зрозумів – ми на межі. Ще секунда – і втратимо контроль.

– Алісо… – прошепотів я, ніжно стискаючи її щоку своєю рукою, змушуючи подивитися мені в очі. – Якщо ми зараз не зупинимось…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍