Вайлет Альвіно - Трохи більше ніж колишні, Вайлет Альвіно

Я вже хотіла озирнутися… як раптом сильна рука схопила мене за зап’ястя й затягнула в кабіну ліфта.

Максим міцно притис мене до себе — так, що аж перехопило подих.

– Що ти… – почала я, але він не дав мені договорити.

Він рвучко нахилився до мене і впився в мої губи, мов спраглий до води після довгих років пустелі. Це був не просто поцілунок — це був вибух. Усе моє тіло здригнулося від хвилі, яка з голови до п’ят пронеслася по шкірі. Усі думки, сумніви, страхи враз розлетілися на друзки, наче скло після сильного удару. Ліфт рушив вниз, але я вже не відчувала підлоги під ногами — здавалось, я падаю, лечу у вакуумі... прямо в його обійми.

Його руки міцно тримали мене, не залишаючи шансів на втечу, але я й не хотіла тікати. Я хотіла залишитися в цьому моменті. Навіки. Впитися пальцями в його плечі, обійняти міцніше, зливатися в одному подиху, одному серцебитті. Це було більше, ніж просто пристрасть — це був спалах усіх наших емоцій, за всі ті роки мовчання, уникань, недомовок і втрат.

Я тремтіла в його руках. А він був мов стіна — гаряча, жива, єдина опора, що в мене залишилася.

Та раптом він зупинився.

Його губи відірвалися від моїх. Він затамував подих і зробив крок назад.

– Що?.. Ні, ні, ні… – вирвалося з мене несвідомо. – Чому ти…

А він лише тихо засміявся. Цей сміх не був знущальним — у ньому було щось світле, м’яке, трохи п'янке. Його очі дивилися на мене з ніжністю, в якій тонув мій біль і мій гнів. Він провів долонею по моїй щоці — тепло, повільно, ніби боявся, що я зникну. І перш ніж я встигла щось ще сказати — нахилився знову і легенько поцілував в губи, ніби залишаючи обіцянку, що все ще попереду.

– Ходімо.

– Куди?

– Туди, де ми зможемо побути вдвох. Більше ти від мене не втечеш.

– А я і не хочу…