IVO Андріх - Проклятий двір, IVO Андріх

А трапилося так, що саме того дня він отримав радісну звістку з волі.

Тинявся, як і кожного ранку, подвір’ям. Два молоді в’язні, майже дітваки, наздоганяли один одного, роблячи кола навколо фра Петара й ховаючись за ним. Йому було ніяково, а кола все звужувалися. І, перш ніж йому вдалося ухилитися від ошалілих хлопців, один із них, ось так, на бігу, притулився до нього зовсім, наче за живу загороду, і фра Петар відчув, як він тицьнув йому в руку якийсь зіжмаканий папірець. Хлопці продовжили свою гру вже далі від нього, а він, збентежений і наляканий, пошкандибав у віддалений закут. На папірці невідомою рукою було написано по-турецьки: «Перкан[2] буде випущений на свободу за день-два».

Того дня й ночі він не міг знайти собі місця від неспокою. З усього випливало, що тільки фра Тадія міг бути тим, хто надіслав цю записку.

А наступного дня й справді прийшов вартовий і наказав йому зібрати всі речі й приготуватися в дорогу. Надвечір його вивели і відправили на заслання в Акру. Якщо раніше він мав сумнів у тому, що звістку прислав фра Тадія, то тепер був уже впевненим у цьому, бо той ніколи ще нічого точно не передбачив.

Тієї ночі фра Петар з азійського берега, де мали зібратися перед від’їздом засланці, вперше й востаннє бачив Царгород у всій його силі й красі. Повітря було літеплим і солодкавим. Чоловік почувався збентеженим і розгубленим між двома десятками супутників. Ніч без зірок і місяця. А перед ними на весь темний небосхил здіймався вечірній Стамбул, схожий на зупинений у польоті феєрверк. Був рамазан, і на мінаретах усіх мечетей горіли лампадки, тріпотіли на вітрі, як справжні сузір’я понад незліченними міськими вогнями. Більшість засуджених сиділи з похиленими головами. Деякі вже й лежали. Фра Петар якийсь час дивився на те, що вдень є Стамбулом, а тепер потужно й гордо здіймалося іскристою хвилею по невидимому небі в безкраю ніч. (Скільки треба було всього, щоб запалити всі ці світила? Чи зможе їх хтось хоч колись загасити?). Йому здавалося, що тут ніде немає місця для Проклятого двору, а все ж він десь там був, на одній з цих малих темних плям, між густо розкиданих вогників. Знеможений, він врешті обернувся на другий бік, до тьмяного, німого сходу, але й тут, як і на освітленому боці, його не покидала думка про Проклятий двір. Вона вирушила з ним у дорогу й супроводжуватиме його наяву й уві сні, аж до Акри, а потім в Акрі, та й після того.

— І в Акрі я всякого надивився й пережив. Дещо я тобі розповідав, але далеко не все. Там я зустрів чимало засланих людей, різних релігій і народів, винних, а ще більше невинних. Багато з них провели по кілька місяців у Проклятому дворі й знали Караджоза. А один молодий чоловік із Лівану наслідував його ходу й тембр голосу, і ми всі аж гнулися від сміху, коли він походжав перед нами й кричав: «Та що ти кажеш, ти невинуватий і нікому нічого не винен? Бодай один невинний нам точно потрібен!». То був товстезний чоловік, ширший, ніж довший, з великою поголеною головою й окулярами з товстого скла, і весь наче з жартів і сміху складений. Він був християнином. А коли ми познайомилися трохи краще і я сказав йому, хто я і звідки, то побачив, що він значно розумніший і небезпечніший, ніж здавався. Здається, якийсь політик. Жартує, глузує, а потім підсяде до мене й каже крізь сміх: «Ах, добрий, добрий Караджоз». А я дивуюся: «Нічого собі добрий, щоб йому повилазило!». «Ні, це правильна людина в потрібному місці у наш час», — відповідає він. А тоді зовсім іншим голосом шепоче мені на вухо: «Якщо хочеш знати, якою є якась держава і її влада, і яке вона має майбутнє, просто дізнайся, скільки в тій державі чесних і невинних людей сидять по тюрмах, а скільки зловмисників і злочинців на свободі. Це дасть тобі точну відповідь». Усе це він мені говорить ніби між іншим, а тоді одразу ж підводиться і з руками в кишенях вештається й кричить, вдаючи Караджоза, і всіх нас цим веселить. А я, слухаючи ті жарти й сміючись, весь час думав про Чаміла, і мені було дуже важко, бо я не мав з ким поговорити про нього. Ніколи мені, здається, не було так жаль живої людини, як його.

Вісім місяців провів фра Петар у Акрі. І лише тоді, після втручання своїх ченців і деяких впливових турків, його випустили і він повернувся в Боснію, в ту ж пору року, коли й вирушив із неї рік тому, разом із фра Тадією Остоїчем, який весь цей час залишався в Стамбулі й не покладаючи рук працював на його звільнення.

* * *

І на цьому край. Немає більше нічого. Лише могила між невидимими могилами ченців, загублена, як сніжинка поміж високого снігу, що шириться, наче океан, і все перетворює в холодну пустелю без імені й знаку. Немає більше ні розповідей, ні оповідача. Наче немає й світу, заради якого варто дивитися, ходити й дихати. Нема ні Стамбула, ні Проклятого двору. Немає й парубка зі Смирни, який одного разу помер ще перед смертю, тоді, коли подумав, що він є, що він міг би бути нещасним султановим братом Джемом. Немає й бідолашного Хаїма. Ні чорної Акри. Ні людських скорбот, ні надій і спротиву, що їх весь час супроводжують. Нічого немає. Тільки сніг і простий факт, що всі вмирають і йдуть під землю.

Так здається хлопцеві біля вікна, якого на мить охопили спогади й осінила думка про смерть. Але тільки на мить. Спочатку слабо, а потім жвавіше, немов повільно прокидаючись, до його свідомості все сильніше долинають голоси з сусідньої келії, нерівне брязкання металевих предметів, що тупо падають на купу, і грубий голос фра Мії Йосича, який диктує перепис інструментів, що зосталися після покійного фра Петара.

— Далі! Пиши: одна сталева пила, мала, німецька. Одна штука!

Післямова перекладача

Існують письменники, чиї біографія й творчість є своєрідним віддзеркаленням епохи, в якій їм довелося жити. Такі літератори стають символами свого часу й своєї землі, а їхня доля здається не менш цікавою за їхні книжки. Не лякайтеся пафосу в цих словах — нижче я спробую показати,