Рина Арчер - Повернення Дракониць, Рина Арчер

До вечора я накрутила себе до краю. Серце билося швидше, ніж я встигала думати. Я мала спробувати — не знати як, не знати що сказати, але мусила.

Стук у двері вирвав мене з роздумів.

Ноель увійшов, усміхнений, з величезним букетом вогненних лілій, які світилися, наче спалахи згаслого сонця.

— Привіт, моя повелителько, — його очі світилися теплом, — це тобі.

— Дякую, вони… справді гарні.

— Сьогодні день, коли дракони зізнаються в коханні. Але ти й так знаєш, що я відчуваю. Ходімо на свято?

Місто палало барвами: музика, сміх, вогняні танцівниці кидали іскри просто в небо, сценки змінювали одна одну — життя вирувало. Люди пили, їли, співали, обіймали одне одного. Справжнє свято.

— Може, знайдемо місце тихіше? — запитала я. Уже не мало сенсу відкладати.

Ноель здивувався, але на обличчі з’явився вираз надії, такий щирий, що в серці щось защеміло. Якби життя склалося інакше… Якби ми зустрілися за інших обставин.

— Хочеш, прокатаю тебе на Авгурі? — усміхнувся він. — Він буде радий.

— Так, — знизала я плечима. — Чому б і ні.

Ми піднялися вище, на скельний виступ. Навкруги — жодної душі. І тоді він з’явився. Авгур. Великий, величний. Дракон у всій своїй красі. Він виростав прямо з повітря, виблискуючи магією.

Я підійшла ближче. Він дихнув мені в обличчя теплом. Якби я не знала, що це Ноель — злякалася б до крику. Хоч, якщо чесно, і зараз страх стискав мене, наче кліщами. Але я ступила вперед. Крило опустилося, запрошуючи.

Злет. Шалений. Повітря зірвалося нам назустріч, вирвало з грудей подих. Під нами веселилися інші дракони. Я вчепилася в шипи, серце калатало від адреналіну.

А потім… все.

Віраж. Руки зісковзнули. Я зірвалася.

Світ перевернувся.

Я летіла.

Біль — несподіваний, різкий, нестерпний — пронизав живіт.

Я ще не мала впасти, та чомусь уже відчувала смерть. Крик так і не зірвався з вуст. Свідомість затьмарилась.

Очі розплющилися на скелі. В обличчя дув вітер, а голос Ноеля зривався:

— Міра! Міра, прокинься! Не залишай мене знову…

Я повернула голову — з мого живота стирчав кіготь дракона. Закривавлений. Смертельний.

— Я не… розумію, — Ноель метушився, розгублений. — Тебе мала тримати магія! Ти ж моя пара… Я не можу тобі нашкодити. Я хотів тільки зловити тебе!

— Ноель… Я ніколи не була тобі парою. Я не кохаю тебе.

— Ні… ні! Це неможливо! Я знаю, що відчуваю!

— Вивільни магію. Будь ласка. Так треба.

— Ні! Я не дозволю! Я поверну тебе… знову і знову! Я не дам тобі загинути!

Його очі блукали. Він не міг повірити. Це було не кохання. Це була одержимість.

— Я не хочу… — прошепотіла я.

— НІ! — заволав він.

Він підскочив і смикнув кіготь. Різко. Безжально. Біль засліпив мене, та я змусила себе рухатись. Ще мить — і я схопила той самий кіготь. Остання крапля сили, останній шанс.

Замах.

І кіготь увійшов у його шию.

Ноель застиг. Очі широко відкриті. Він падає.

Хвиля магії — потужна, бурхлива — прокотилася Авенісом, зриваючи з ніг. Мене відкинуло до краю. Так близько. Знову.

Моя рана — смертельна.

Я підписала собі вирок.

Ще одна хвиля — і світ перевернувся.

Я падала зі скелі.

Остання думка — не про магію, не про смерть.

Про нього.

Дейрон… Я ж так і не встигла… Чому не дала собі шанс?

Епілог:

Свято Вогню було в самому розпалі. Місто сяяло вогнями — над головами танцівниць вигравали полум’яні стрічки, сміх лився вулицями, сцени змінювали одна одну, прославляючи Фардера — того, хто колись розпалив іскру життя у драконів. Усі святкували, не знаючи, що це — кінець старого світу.

І тут сталося.

Магічна хвиля накрила столицю несподівано. Мов подих самої стихії — сильний, гарячий, пронизливий. Повітря завібрувало. Дракони зупинилися — хтось впустив келих, хтось упав на коліна. І все затихло. Усе.

Секунду потому над дахами рознісся перший рев. Глибокий, протяжний — рев істоти, яка щойно пробудилася після довгих століть. За ним — другий, третій, десятий. Немов сама земля заговорила голосами своїх древніх дітей.

Кам’яні статуї, які всі ці роки стояли нерухомо на стіні та головній площі, затріщали, розкриваючи крила. Камінь розсипався, неначе шкаралупа. З-під нього вирвалися лускаті тіла. Одне за одним дракони здіймалися в небо, здіймаючи буревії магії, вітру й сили. І кожен з них здавалося, кричав у небо: ми повернулися.

Столиця Окава не бачила такого видовища за всю свою історію.

Але ті, хто знав справжню ціну цього дива, мовчали.

Десь далеко, за межами міста, в горах, тіло юної дівчини лежало розбите на кам’яній скелі. Волосся розсипалося навколо, очі були заплющені, а обличчя — спокійне. Немов вона нарешті змогла відпочити. Немов знайшла мир.

Вище, на виступі лежав Ноель. Верховний. Колись надія імперії, тепер — зламана ланка в історії, яку переписала дівчина з життям у серці й відчаєм в очах.

Вони обоє зникли. Але їхній вибір залишив слід, який змінить усе.

Магія повернулася. Дракони ожили. І світ більше ніколи не буде тим самим.

Десь далеко за межами королівства, Дейрон мчав на грифарусі в напрямку земель ельфів. Він мав устигнути до початку ритуалу — останньої надії, яку вони плекали всі ці тижні. Його серце билося в унісон з крилами звіра, напружено, ритмічно, з кожним порухом усе ближче до мети.

І раптом світ навколо завмер. Повітря задзвеніло, мов туго натягнута струна. І тоді вона нахлинула — хвиля магії. Грифарус злякався, спіткнувся в повітрі, але Дейрон тільки усміхнувся. В очах спалахнула надія.

— Ти впоралася… — прошепотів він, хрипко, з ніжністю й вірою, якої не дозволяв собі вже давно.

Не гаючи ні хвилини, він рвучко розвернув грифаруса в бік Окави. Він ще не знав… Він і гадки не мав, якою страшною ціною дісталася ця перемога.

Примітка:

Любий читачу, дякую тобі за те, що пройшов зі мною цю історію до самого кінця. Хоча… чи справді це кінець? Для моїх героїв — можливо. Але для мешканців Авенісу це лише початок — нової епохи, нового світанку, нової надії.