MiraLissa - Там, де закінчуються маски , MiraLissa

Коли повернулась у кімнату — різко зупинилась.

У повітрі щось змінилось.

Тиша — більше не тиша, а тиск. Ніби сам простір завмер. Волосся на потилиці піднялося. Вона інстинктивно відступила назад, озираючись.

Темрява в кутку наче стала густішою.

Серце в грудях стиснулось.

Крістал вже була готова зробити захисний жест, як… двері за її спиною ледь чутно скрипнули.

Вона повернулась — і побачила Розі.

— Ти мене ледь не вбила! — прошепотіла Крістал, притискаючи руку до серця.

— Якби хтось інший спробував, уже б не ходив, — відповіла Розі, але голос у неї був не такий, як завжди. Суворий, зібраний.

— Що сталося? — Крістал підійшла ближче. — Ти… напружена.

Розі не відповіла одразу. Вона обвела кімнату поглядом і прошепотіла:

— У повітрі… щось не так. Я це відчула, щойно ступила в коридор. Тут був хтось. Або… ще є.

І в ту саму мить за вікном мигнув тіньовий спалах. Ледь помітний. Як марево. Але він залишив за собою відчуття холоду, що пройшов крізь кістки.

Крістал застигла.

— Це він? — ледь чутно запитала вона. — Той, хто приходив тоді…

Розі мовчки кивнула.

— Піди до Влада. Негайно, — сказала вона, не підвищуючи голосу. Але тон був такий, що сперечатися не хотілося. — Я залишусь тут. Довіра — добре. Але зараз я не дозволю йому ще раз вийти сухим із води.

Крістал уже бігла коридором. Її тінь ковзала за нею, серце билося гучніше, ніж кроки. Внутрішній спокій, який ледве почав проростати, розлетівся на друзки. Знову тривога. Знову невідомість.

Це не кінець ініціації. Це тільки початок бурі.

Крістал щойно дісталась кабінету Влада, коли різкий поштовх у повітрі змусив її спіткнутися. На мить замок ніби здригнувся. Влад вже стояв біля дверей.

— Відчув? — запитала вона, намагаючись перевести подих.

— Відчув. — Він схопив свій плащ. — Пішли.

Коли вони повернулися до кімнати, світло вже було увімкнене. Розі стояла посеред приміщення, але її обличчя… було напруженим і застиглим. А навпроти неї — двоє постатей.

Один з них був високим, у темному плащі, що здавався зробленим з тіней. Його очі — порожні, мов колодязі. Поруч — юнак, надто схожий на нього. Ті самі темні риси обличчя, але в очах… щось майже людське. Майже.

— Вітаю з підвищенням, — сказав чорнокнижник, голосом оксамитовим, але пронизливим. — Не встигли ще новий статус приміряти, як уже в небезпеці.

— Як ти сюди потрапив? — різко запитав Влад, ступаючи вперед.

— Як і завжди. Туди, де є слабке місце, завжди знайдеться шлях.

Його погляд ковзнув до Крістал.

— Я ж казав, ми ще зустрінемось. І ось ми тут. Цього разу — без тіней, без натяків. Прямо. І… з пропозицією.

Влад не відповідав. Він тільки пильно дивився на нього, руки схрещені за спиною. Тиша тиснула на всіх.

Чорнокнижник кивнув синові. Той мовчки вийшов уперед — і в мить опинився поруч із Розі. Легка тінь пробігла по її обличчю, коли він узяв її за горло, тримаючи майже недбало.

— Пропозиція проста. Ви принесете мені те, що я просив минулого разу. Той самий артефакт. «Сльоза Фенікса». Інакше… — він злегка нахилив голову, погляд ковзнув по Крістал. — Ваша наставниця не доживе до ранку.

Крістал зробила крок вперед, але Влад жестом зупинив її.

— Ти не маєш влади тут. Це моя територія. Якщо зробиш хоч один зайвий рух…

— Якщо б це справді було так, я б не стояв тут, а ви б і не дізнались, що вона зникла, — усміхнувся чорнокнижник. — Але я добрий. Цього разу — ще добрий.

Макс раптово з’явився в проході — очі блищали, жести скупі. Йому не потрібно було пояснювати. Він одразу кинувся до Крістал, але його рука зупинилася в повітрі — чорнокнижник зробив різкий жест.

— Ще один крок — і я зламаю їй шию, — м’яко сказав він, як про погоду.

Тиша. Довга.

А потім… щось клацнуло в Крістал. Те саме передчуття. І… рішучість.

Досить боятися.

Вона зникла — просто на очах. В тій самій миті, коли усі інші ще тільки почали реагувати. Випад до сина чорнокнижника був настільки блискавичним, що той не встиг зреагувати. Удар — короткий, сильний. Розі вирвалась, Макс підхопив її і відтягнув назад.

— Вистачить! — голос Влада здійнявся, мов грім. Його аура вибухнула. Простір навколо згустився. — Наступного разу ви не вийдете звідси.

Чорнокнижник посміхнувся, схопив сина за плече — і вони зникли в спалахові темряви.

Залишилась тиша. І запах озону в повітрі.

Крістал стояла, важко дихаючи. Макс тримав Розі за плечі. Влад підійшов до дівчини, поклав руку їй на плече.

— Молодець.

Вперше за весь час вона не знала, що сказати.

Але знала точно одне: після цього — усе стане ще серйозніше.

Коли все стихло, Крістал опустилась на край ліжка. Руки ще тремтіли. Її серце билося в такт подіям, які щойно відбулися. В голові — шум, відлуння голосів, спалахи сили, тінь на шиї Розі…

— Як ти? — голос Макса, хоч і стриманий, звучав із ледь прихованим хвилюванням.

— Не знаю… — видихнула вона. — Усе… занадто швидко. Але я не могла просто стояти. Я… не могла дивитись, як з нею щось станеться.

Макс повільно присів навпроти, нахилившись трохи ближче.

— Ти зробила правильно. Розі жива завдяки тобі. Але… — він на мить замовк. — Наступного разу все може бути ще жорсткіше. Це був не просто тиск. Це — виклик. І він ще не закінчився.

Розі підійшла до Крістал і сіла поруч. Її погляд був м’який, але водночас серйозний.

— Я знала, що ти не просто дівчинка з сильним характером. Але сьогодні… — вона поклала руку на плече Крістал, — ти зробила вибір. Усвідомлений. Це більше, ніж рефлекс. Це — дорослість.

— Мені було страшно, — тихо зізналась Крістал. — Але ще страшніше було не зробити нічого.

— І саме це означає, що ти готова, — додав Влад, з’явившись на порозі, — не лише до служби, а й до відповідальності. Вперше — справжньої. Тепер тебе будуть випробовувати не тільки чорнокнижники.