MiraLissa - Там, де закінчуються маски , MiraLissa

Крістал обрала строгий чорний костюм із тонкою срібною вишивкою на плечах і накидку з капюшоном — просту, але сильну. У примірочній вона відчула, як тканина облягає тіло, ніби підлаштовуючись під нього. Коли вийшла, Розі присвиснула:

— Ого. Так ось хто в нас тут… майже Леді Тінь.

— Не сміши мене, — буркнула Крістал, але щоки зрадницьки почервоніли.

Поки вона одягалась, Розі заплела їй зачіску — просту «ракушку» з виведеними пасмами, які м’яко обрамлювали обличчя. Поглянувши в дзеркало, Крістал ледь впізнала себе.

Хтось новий. Хтось сильніший. Хтось, хто вижив.

— Я боюсь, Розі, — прошепотіла вона, глянувши на подругу. — Раптом щось піде не так?

Розі доторкнулась до її плеча:

— Страх — це добре. Але не дозволь йому керувати. Це твій перший крок у темряву, але не останній. І ти не одна.

На годиннику вже було 23:30. Вони мовчки стояли біля дверей, перш ніж вийти.

— Готова? — спитала Розі.

Крістал вдихнула глибоко. І вголос — вперше без сумнівів — сказала:

— Так. Готова.

Коридори були тихі, але в цій тиші відчувалась напруга — вона ніби вібрувала в повітрі. Крістал йшла поруч із Розі, відчуваючи кожен свій крок, наче він звучав надто голосно. Кожен камінь під ногами — ніби частина якогось стародавнього ритуалу, який почався ще до її народження.

Вони повертали у знайомі переходи, але все здавалося інакшим. Ніби стіни знали, куди вона йде. І чекали.

Крістал мимоволі стиснула кулаки. Її долоні були вологими. Всередині — важко. Як перед падінням. Як перед польотом.

Що, як я не витримаю? Що, якщо в мені побачать слабкість?..

Але ж я пройшла випробування. Я стояла перед своєю тінню. Я вижила…

— Ти глибоко в своїх думках, — Розі глянула на неї, не спиняючи кроку.

— Просто… намагаюся не втекти, — видихнула Крістал з кривою посмішкою.

— Було б підозріло, якби ти не боялась, — відповіла Розі. — Але саме тому ти готова.

Коли вони вийшли на головний хол, Крістал побачила їх: понад двісті фігур, уже зібраних біля входу до зали. Усі в темному, усі мовчазні. Відчуття, що вона на війні — не зникло.

І тоді вона побачила його. Влад стояв попереду, поруч із Максом. Їхні погляди — суворі, але уважні. І коли Лорд побачив Крістал, він ледь помітно кивнув. Як знак.

Так. Я тут. І я не втечу.

Коли вона ступила до натовпу, кожен її крок лунав у вухах. Кожен погляд — здавався пронизливим. Але вона вже не була тією дівчиною, що прийшла сюди вперше.

Я — частина цього. Я більше, ніж була.

Коли Влад покликав її ближче, і вона опинилась у першому ряді, серце забилось частіше. Але в очах з’явилась рішучість.

Коли Крістал встала в перший ряд, її погляд мимоволі ковзнув по залі. М’яке світло факелів кидало тіні на кам’яні стіни, що нагадували… те саме приміщення. Те, з якого колись усе почалося. Посвята. Її перша зустріч з Владом. Зі світом, у який вона ще не вірила.

Тоді вона була розгубленою, зляканою дівчиною, яка намагалась зрозуміти, чи цей світ — не сон. А тепер… Вона знову тут. І все виглядало так само — ті ж ряди, ті ж обличчя, ті ж тіні на стінах. І в цьому було щось тривожно-заспокійливе.

Дежавю вдарило несподівано. В її голові — голос із минулого:

“Не бійся. Це лише початок.”

Влад тоді сказав їй це так само тихо, як і зараз промовляв до іншого учня. Його тон не змінився. Але вона змінилась.

Пальці Крістал мимоволі торкнулись зап’ястя, де колись вперше зав’язали чорну стрічку. І тепер — нова стрічка чекала. Інший сенс. Інше зобов’язання.

Минуле і теперішнє… Наче по колу. Але я вже не та. І я знаю, що роблю тут.

Позаду почулись кроки — хтось іще приєднувався до ритуалу. А перед нею, посеред зали, вже збирались тіні в дивні візерунки. І вона впізнала їх. Вони приходили до неї тоді. І прийшли знову.

Вона вдихнула.

Так. Це не просто повтор. Це сходинка вище. І цього разу я не тікаю.

— Крістал, — прозвучало його ім’я, і її серце на мить завмерло.

Вона зробила крок уперед.

Здавалося, весь зал притих. Знайомі очі спостерігали за нею — друзі, наставники… і ті, хто ще вчора не бачив у ній ні сили, ні загрози.

Крок. Ще один. Рівне дихання. Ти вже йшла цією доріжкою. Але сьогодні — інша.

Влад чекав. Його погляд був спокійним, зосередженим. Коли вона наблизилась, він тихо сказав — майже пошепки, лише для неї:

— Напевно, ти вже знаєш, що зараз буде. Але є дещо, що слова не передають. Не думай. Просто дозволь собі бути.

Він торкнувся її руки і зав’язав стрічку на зап’ясті — нову, вже не ту, як колись. Ця була грубішою. Темнішою. Важчою — як відповідальність, яку вона брала на себе.

— Подивись мені в очі, Крістал, — сказав Влад голосніше. — Очисти розум.

Коли вона підняла очі, в її голові немов здійнялась хвиля — не біль, а скоріше спалах. Мить — і все навколо стало туманним. Як тоді, вперше. Тільки цього разу вона не тікала. Стояла рівно, приймаючи те, що було частиною її.

— На коліна, — пролунало вже гучніше.

Вона опустилась, відчувши, як край його мантії торкнувся плеча.

— Чи готова ти прийняти новий пост — вищий від попереднього?

— Так, — відповіла вона тихо, але впевнено.

— Тоді встань. Віднині ти — помічниця своїх наставників. І частина нашої сили.

Вона підвелась. І з кожним рухом відчувала, як щось у ній зміщується — усередині. Ланцюг подій, що привели її сюди, замикався.

Після розмови з Владом і наставниками Крістал повернулась до кімнати. В голові ще лунали слова: «новий рівень», «рівновага», «готова». Вона довго не роздягалась — сиділа біля вікна, вдивляючись у темряву, яка повільно огортала замок. Десь у дворі хтось сміявся, хтось ішов — життя тривало.

Їй було… тихо. Занадто тихо.

Крістал глянула на свій браслет-годинник. Без десяти перша. Вона встала, пішла до ванної, вмилася холодною водою. Подивилася в дзеркало — очі були втомлені, але в них ще тліло щось нове. Вогонь, подумала вона. І посміхнулась. Нарешті спокій.