Яра Крихта - Споріднені душі: Принц-вигнанець, Яра Крихта

Лола не могла стримати радості, спробувала одягнути ще одну шапочку – цього разу жовтеньку, з вушками, і, обернувшись до Аларіона, раптом засміялася ще голосніше, бельмочучи: 

– Дивися-я, яка я!

Зима все ближче, а він навіть не подумав, як малечі може бути холодно, коли її теплі речі залишилися десь далеко, в іншому будинку, куди вони обоє вже не могли повернутися.

Аларіон поглянув на Віолетту й сказав тихо, майже винувато:

– Я мало що взяв з дому, коли ми залишили його... Майже всі її речі залишилися там, її улюблені іграшки. Але я купил для неї книжечки, хоча вона ще не дуже розуміє їх, та нові іграшки. Вже впізнає білочку, знає, як каже качка. Постійно вона вигадує для себе ігри сама, я мало що розумію…

– У кожної дитини є свій маленький світ. 

Коли вони нарешті знайшли ту саму ідеальну шапочку для Лоли – кумедну, яскраво-жовту, з маленькими пухнастими помпонами, що підстрибували, коли вона рухала головою, – дівчинка не могла стримати захоплення. 

Віолетта акуратно одягла її, поправила шарфик і, подивившись на Аларіона, кивнула у бік вулиці, поки чоловік оплачував покупку:

– А де тут парк або що-небудь цікаве? 

– Ходімо.

– Лоло, попрощайся з пані-продавчинею, – Віолета взяла дівчинку за ручку і помахала тітоньці за прилавком.

– Па-па-а! – дитина засміялася, махаючи рученятами.

Продавчиня вручила дівчинці цукрову паличку, і та радо смакувала.

Аларіон вивів їх з крамниці. Коли вони дійшли до парку, перед ними відкрився дитячий майданчик, огороджений низеньким парканчиком і залитий м’яким світлом раннього вечора. Лола на мить розгубилася, розглядаючи це диво – каруселі, гойдалки, інші діти, які радісно бігали навколо, гралися і сміялися. Потім, повільно, але впевнено, коли Віолетта опустила її на землю, дівчинка підійшла ближче, кидаючи несміливі погляди на інших дітей.

І ось вона побігла! 

Вона сміялася, торкаючись гойдалок, спробувала обережно катнути м'яча, який інші діти залишили на майданчику, і навіть наважилася пробігти за старшою дівчинкою, що тримала іграшковий кораблик.

Аларіон стояв неподалік, мовчки спостерігаючи за нею з певним благоговінням. В його очах був і подив, і ніжність, і легке хвилювання – він рідко бачив Лолу такою вільною, такою сповненою радості. Вона була занурена в гру, заглиблена в цей новий світ, і він навіть боявся зробити зайвий крок, щоб не порушити цей чарівний момент.

– Така кумедна, – тихо мовила Віолетта, підійшовши ближче. 

Її голос м'яко огорнув його думки, і він лише кивнув, дивлячись, як Лола щиро сміється й бігає поруч із іншими дітьми.

Здавалось, колись і він мріяв про таке життя – просте, спокійне, без драм, без болю, без постійних ран і шрамів. Мрії, які давно здавалися безнадійними, тепер повільно оживали в образах дитячих усмішок, м’якого голосу випадкової Віолетти.

Тут до Лоли раптом підбігла інша дитина – маленький хлопчик, трішки старший, з кучерявим волоссям і розсипом веснянок на носі. Лола відскочила, на мить злякавшись, широко розплющила очі й сховалася за Віолетту. 

Віолетта, бачачи її нерішучість, присіла на коліно, м’яко взяла дівчинку за руку, усміхнувшись чужому малюкові:

– Привіт, як тебе звати?

– Максим, – знизав плечима хлопчик, трохи соромлячись, але не відводячи погляду від Лоли. – А її як звати?

Віолетта лагідно погладила Лолу по плечі, підтримуючи її і допомагаючи подолати острах.

– Це Лола, – відповіла вона. – Лоло, скажи «привіт» Максиму.

Лола соромилася, але нарешті наважилася кивнути, вичавивши з себе тихеньке:

– Пливіт…

– Ти любиш гойдатися? – запитав Максим, усміхнувшись і показуючи на гойдалки. – Може, разом?

Лола знову подивилася на Віолетту, шукаючи підтримки. Віолетта легко кивнула, додаючи впевненості, і дівчинка обережно пішла за Максимом, який уже біг у бік гойдалок.

Раптом до Віолетти підійшла інша жінка, чорнява та низенька – одна з мам, яка стояла на майданчику неподалік.

– Ваша донька така гарна і чемна, – привітно сказала, мило всміхаючись.

Віолетта на мить здивувалася, але м’яко усміхнулася у відповідь, дивлячись на Лолу, яка з захопленням показувала іншим дітям свою нову шапочку з китицями.

– О так, вона неймовірна, – Аларіон наче вигулькнув, відповівши. – Наша мила донечка, – жартував, але звучало мило, що навіть Віолетта розчервонілася.

За мить, коли дітлахи розбіглися в різні боки, Лола взяла дерев'яного коника з пісочниці – стару іграшку, що, мабуть, належала всім дітям, які відвідували цей майданчик. Лола почала розмовляти з коником, торкаючись його малими ручками, притуляючи до себе так само, як свого улюбленого єдинорога.

– А... ляля... скака... – белькотіла вона, щось плутаючи на своєму дитячому мовленні. — Коник… туц-туц-цок! Гарний коник! Бізить!

Аларіон всміхнувся, зворушений її невинними словами, навіть не помічаючи, як щось починає змінюватися в повітрі. Віолетта теж захоплено спостерігала, але в її погляді пробігала тривога.