Ірен Кларк - Фатальне (не) везіння, Ірен Кларк

18

Єва

 

Ми ввалилися на дачу Льошки так, наче тільки що втекли з поля бою. Хоча, по суті, так і було. Тільки поле бою залишилося в машині, і в цій війні головною жертвою стала психіка Андрія.

 

— Ой, не заходьте, будь ласка, потихеньку, а то ще когось розбудите! — саркастично пробурмотіла Лада, проходячи повз нас.

 

Але її ніхто не почув. Ну, точніше, Андрій точно не почув, бо він ще не закінчив свою місію зі знищення моєї нервової системи.

 

— Якого біса ти не слухаєш, га?!

 

— А чому я маю тебе слухати?!

 

— Бо я єдиний тут, у кого є здоровий глузд!

 

— Ну так, так, звісно. У тебе здоровий глузд, у мене — бажання не здохнути!

 

— Ти жартуєш?! Ти тільки що мало не здохла через власну дурість!

 

— Ой, тільки не починай!

 

— Я вже почав!

 

— Андрію!

 

— Єво!

 

— Може, ти просто мене відпустиш і даси спокій?

 

— Я тебе не тримаю!

 

— Ні?! А оце що?!

 

Я махнула рукою на той факт, що він буквально перегородив мені дорогу, стоячи так, ніби зараз буде зачитувати мені вирок.

 

— Це спроба вибити з тебе хоч краплю логіки!

 

— Та що ти причепився?!

 

— Причепився?! — Андрій розсміявся. Але це був той сміх, після якого зазвичай лунає щось типу «Суддя, дозвольте мені вбити цю жінку».

 

— Я тобі ясно сказав не лізти в це лайно?!

 

— Я в ньому і так по самі вуха!

 

— То хоча б не розмахуй руками, щоб тебе всі бачили!

 

— Я ж хотіла дізнатись більше про Дмитра!

 

— А ти хотіла дізнатись про нього у того ідіота?!

 

— Ти, може, не повіриш, але це був єдиний варіант!

 

— Єва, ти ж знаєш, що я тебе люблю, але в такі моменти мені хочеться тебе просто…

 

Він зупинився.

 

А я завмерла.

 

Тиша.

 

Повітря стало важким.

 

Лада, яка тільки що налила собі чай, різко підняла голову.

 

Андрій теж, здається, зрозумів, що тільки що сказав.

 

Я повільно звузила очі.

 

— Що?

 

Він стиснув щелепу, провів рукою по волоссю і гаркнув:

 

— Я спати!

 

Розвернувся і вийшов із кухні, грюкнувши дверима.

 

Я все ще стояла посеред кімнати, намагаючись осмислити почуте.

 

Лада сьорбнула чай.

 

— Ну що ж… тепер навіть цікавіше.

 

—Ану стій! — наздогнала я його в коридорі. — Повтори, що ти сказав?

 

— Та ну тебе!

 

— Та йди вже! Який же ти…

 

— Я, звичайно, радий бачити вас удвох, але можна нарешті дізнатись, що відбувається?!

 

Ми синхронно замовкли й повільно повернули голови.

 

Прямо позаду нас, спираючись на дверний косяк, стояв Льошка. Його брови були підняті настільки високо, що, здається, от-от втекли б із обличчя.

 

— Льошка?! — я завмерла, кліпаючи очима.

 

— Власною персоною.

 

А потім я закричала:

 

— ЛЬОШКА!

 

І кинулася йому на шию, обіймаючи так, наче не бачила цілу вічність.

 

— Та ти ж мав бути за кордоном! Як?! Коли?! Чому?!

 

Він розсміявся, піднімаючи мене у повітря:

 

— Ну, скажімо так, життя непередбачуване. Я дивлюся, тут теж серіал без попередження?

 

— Ти навіть не уявляєш!

 

Я все ще тримала його за плечі, відчуваючи, наскільки сильно скучила.

 

А от Андрій… стояв поруч, з явно стиснутою щелепою і такою грізною аурою, що, здається, якщо б я не відпустила Льошку найближчі п’ять секунд, цей будинок просто самозайнявся б.

 

— Клас. У нас тут прямо сімейна зустріч, — буркнув він. — Я ж казав, що не треба жити в цього придурка.

 

— А тобі що, ревнуємо? — я підняла брову.

 

—  До нього?! Та щоб я…

 

— Та ну, Андрію, не бреши. Ти тут уже весь почервонів. — реготнув Маршал.

 

— Так може нагадати вам про сцену, яка була прямо на цій кухні? — гаркнув Андрій.

 

—Я тобі мільйон разів пояснював: ТО ВИЙШЛО ВИПАДКОВО!

 

—Ага, я так і зрозумів! — Андрій театрально розсміявся.

 

— Вибачте, але хто там? — а потім повільно, ніби у сповільненій зйомці, в кухні з’явилася Лада.

 

Андрій зблід.

 

Льошка зблід ще більше.

 

Я глянула на них, потім на двері.

 

Вона подивилася на нас, а потім…

 

Посміхнулася.

 

Не просто посміхнулася, а дуже широко.

 

— Ну привіт, коханий.

 

Я кліпнула очима.

 

Потім ще раз.

 

— Вибачте, що?!

 

А Льошка…

 

— ЯКОГО ХРІНА ЦЯ КУРВА ТУТ РОБИТЬ?!

 

У мене з’явилось відчуття, що я в якійсь до біса дешевій драмі з поганими акторами.

 

— Зачекайте… Стоп… Що?! — я розгублено глянула на Ладу, потім на Льошку, потім знову на Ладу.

 

А вона?

 

Вона виглядала так, наче це найсмішніше, що могло з нею статися.

 

— Ну що, сумував, любий?

 

— Ти… Ти…

 

Льошка вже почав дихати так важко, що я боялася, що зараз щось вибухне.

 

— Єва! Я не знаю, хто тут ідіот: ти чи я, але ця жінка — ходяча катастрофа!

 

— Ну, дякую, звісно…

 

— Та заткнись, Лада!

 

Я подивилася на Ладу, яка, здається, була у відмінному настрої.

 

— Ви… Знайомі?

 

— Знайомі?! — загарчав Льошка. — Ця змія мене КИНУЛА!

 

Лада театрально закотила очі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍