Ірен Кларк - Фатальне (не) везіння, Ірен Кларк
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Єва
Ми ввалилися на дачу Льошки так, наче тільки що втекли з поля бою. Хоча, по суті, так і було. Тільки поле бою залишилося в машині, і в цій війні головною жертвою стала психіка Андрія.
— Ой, не заходьте, будь ласка, потихеньку, а то ще когось розбудите! — саркастично пробурмотіла Лада, проходячи повз нас.
Але її ніхто не почув. Ну, точніше, Андрій точно не почув, бо він ще не закінчив свою місію зі знищення моєї нервової системи.
— Якого біса ти не слухаєш, га?!
— А чому я маю тебе слухати?!
— Бо я єдиний тут, у кого є здоровий глузд!
— Ну так, так, звісно. У тебе здоровий глузд, у мене — бажання не здохнути!
— Ти жартуєш?! Ти тільки що мало не здохла через власну дурість!
— Ой, тільки не починай!
— Я вже почав!
— Андрію!
— Єво!
— Може, ти просто мене відпустиш і даси спокій?
— Я тебе не тримаю!
— Ні?! А оце що?!
Я махнула рукою на той факт, що він буквально перегородив мені дорогу, стоячи так, ніби зараз буде зачитувати мені вирок.
— Це спроба вибити з тебе хоч краплю логіки!
— Та що ти причепився?!
— Причепився?! — Андрій розсміявся. Але це був той сміх, після якого зазвичай лунає щось типу «Суддя, дозвольте мені вбити цю жінку».
— Я тобі ясно сказав не лізти в це лайно?!
— Я в ньому і так по самі вуха!
— То хоча б не розмахуй руками, щоб тебе всі бачили!
— Я ж хотіла дізнатись більше про Дмитра!
— А ти хотіла дізнатись про нього у того ідіота?!
— Ти, може, не повіриш, але це був єдиний варіант!
— Єва, ти ж знаєш, що я тебе люблю, але в такі моменти мені хочеться тебе просто…
Він зупинився.
А я завмерла.
Тиша.
Повітря стало важким.
Лада, яка тільки що налила собі чай, різко підняла голову.
Андрій теж, здається, зрозумів, що тільки що сказав.
Я повільно звузила очі.
— Що?
Він стиснув щелепу, провів рукою по волоссю і гаркнув:
— Я спати!
Розвернувся і вийшов із кухні, грюкнувши дверима.
Я все ще стояла посеред кімнати, намагаючись осмислити почуте.
Лада сьорбнула чай.
— Ну що ж… тепер навіть цікавіше.
—Ану стій! — наздогнала я його в коридорі. — Повтори, що ти сказав?
— Та ну тебе!
— Та йди вже! Який же ти…
— Я, звичайно, радий бачити вас удвох, але можна нарешті дізнатись, що відбувається?!
Ми синхронно замовкли й повільно повернули голови.
Прямо позаду нас, спираючись на дверний косяк, стояв Льошка. Його брови були підняті настільки високо, що, здається, от-от втекли б із обличчя.
— Льошка?! — я завмерла, кліпаючи очима.
— Власною персоною.
А потім я закричала:
— ЛЬОШКА!
І кинулася йому на шию, обіймаючи так, наче не бачила цілу вічність.
— Та ти ж мав бути за кордоном! Як?! Коли?! Чому?!
Він розсміявся, піднімаючи мене у повітря:
— Ну, скажімо так, життя непередбачуване. Я дивлюся, тут теж серіал без попередження?
— Ти навіть не уявляєш!
Я все ще тримала його за плечі, відчуваючи, наскільки сильно скучила.
А от Андрій… стояв поруч, з явно стиснутою щелепою і такою грізною аурою, що, здається, якщо б я не відпустила Льошку найближчі п’ять секунд, цей будинок просто самозайнявся б.
— Клас. У нас тут прямо сімейна зустріч, — буркнув він. — Я ж казав, що не треба жити в цього придурка.
— А тобі що, ревнуємо? — я підняла брову.
— До нього?! Та щоб я…
— Та ну, Андрію, не бреши. Ти тут уже весь почервонів. — реготнув Маршал.
— Так може нагадати вам про сцену, яка була прямо на цій кухні? — гаркнув Андрій.
—Я тобі мільйон разів пояснював: ТО ВИЙШЛО ВИПАДКОВО!
—Ага, я так і зрозумів! — Андрій театрально розсміявся.
— Вибачте, але хто там? — а потім повільно, ніби у сповільненій зйомці, в кухні з’явилася Лада.
Андрій зблід.
Льошка зблід ще більше.
Я глянула на них, потім на двері.
Вона подивилася на нас, а потім…
Посміхнулася.
Не просто посміхнулася, а дуже широко.
— Ну привіт, коханий.
Я кліпнула очима.
Потім ще раз.
— Вибачте, що?!
А Льошка…
— ЯКОГО ХРІНА ЦЯ КУРВА ТУТ РОБИТЬ?!
У мене з’явилось відчуття, що я в якійсь до біса дешевій драмі з поганими акторами.
— Зачекайте… Стоп… Що?! — я розгублено глянула на Ладу, потім на Льошку, потім знову на Ладу.
А вона?
Вона виглядала так, наче це найсмішніше, що могло з нею статися.
— Ну що, сумував, любий?
— Ти… Ти…
Льошка вже почав дихати так важко, що я боялася, що зараз щось вибухне.
— Єва! Я не знаю, хто тут ідіот: ти чи я, але ця жінка — ходяча катастрофа!
— Ну, дякую, звісно…
— Та заткнись, Лада!
Я подивилася на Ладу, яка, здається, була у відмінному настрої.
— Ви… Знайомі?
— Знайомі?! — загарчав Льошка. — Ця змія мене КИНУЛА!
Лада театрально закотила очі.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Фатальне (не) везіння, Ірен Кларк», після закриття браузера.