Василь Тибель - Бурштин

– Ви не повірите, хлопці, смішно казати. Здається, спину зірвав. Поки той клятий трактор на дорогу викочував. А що з київським вилупком?

– Заклинило в машині, там ще й загорілося дещо. От хлопці й вагаються: може, не тре діставати?

– Дістаньте його мені, я його, мерзоту, власноруч задушу!

– А як же спина?

– Начхати, Савелівна враз на ноги поставить. Як там Михайло?

Всі промовчали, дехто відвернувся. Григорій із зусиллям підвівся й устиг побачити, як двоє чоловіків несуть нерухоме тіло приятеля-однолітка через канаву.

Григорій лише заскреготав зубами. Потім хрипко промовив:

– Має заплатити. Вийміть мені цю ментовську шкварку, хочу ще раз на нього подивитися!

Як на диво, старезний «ЗІЛ» із пробитим радіатором і потрощеним капотом завівся швидко. Хлопці розтягнули машини. За тонованим склом пошкодженого «Хаммера» сіпався темний силует – чоловік стукав по склу, волав, благав допомогти. Горіло десь під капотом, дверцята заклинило, а самого водія притиснуло до сидіння подушками безпеки, що спрацювали.

– Я б залишив, як є,– з ненавистю вимовив хтось.

– Ти ж чув: Гриць прохає!

Хлопці поскидали з вантажівки ломи й заходилися виламувати дверцята. Раптом у когось із них дурнуватою мелодійкою озвався телефон.

– Що? Що ти кажеш?… І бетеер із ними? – Він відірвав від вуха слухавку й гукнув: – Слухайте, хлопці, ця паскуда встигла викликати підмогу. Кум із Підгірок телефонує, каже, зараз сюди їде Нацгвардія й підрозділ спецпризначенців! Три легковики, військовий «ЗІЛ-133», повний солдатні, і бетеер!

– Овва! То честь, треба зустріти, як належить! Якщо приїдуть, розбиратися не будуть, хто почав, хто правий, хто винуватий. То вже останній аргумент. Тим більш, що ми всі тут уже злочинці, бо незаконно миємо бурштин. Тому перша справа,– скомандував Григорій,– перекрити дороги. Хапайте бензопили та заваліть усі під’їзні й проїзні стежки, робіть барикади! Добре, що на цьому шляху й без того гарна загата вийшла.

– А з тим одороблом що робити? – Хтось указав на банькатого, що борсався в машині, як миш у банці.

– Тут інший план. Зіпхніть «Хаммер» у канаву. Через те бетееру буде важче оминути перешкоду.

Григорій уже не лежав на бруківці. Тепер він напівсидів на настилі з жердок, що його встигли спорудити хлопці, й роздавав вказівки, наче все життя тільки цим і займався. Навіть криво посміхнувся – чи тобі не Бонапарт під Ватерлоо.

– Точно, Грицю, собаці собача смерть! – вигукнув хтось із друзів.

– Ох і заварили ж ми кашу…– мимоволі вихопилося у Григорія, коли хлопці розбіглися виконувати вказівки, а сам він на деякий час опинився сам-один.

Частина 5

Розділ 1

Заколот

Новина про заворушення в селі вдарила Петра Сергійовича Гайворона нижче пояса. Ось тобі й подарунок під завісу службової кар’єри! Ніяких сумнівів – генерал зітре його на порох, викине на смітник, як шолудивого пса. Або, що простіше й дешевше,– автокатастрофа, якийсь дурний молоковоз, що раптом і дуже вчасно з’явиться з-за рогу. Це в його службі вміють, навіть радянських стандартів не змінюють. Він сам якось казав на закритій нараді:

– Ну відійдіть вже, панове офіцери, від тієї застарілої колії, використайте хоч би цистерну з рибою!

– Ні – молоковоз, і на тому крапка! – відрубало начальство.

А як же ж гарно все складалося, вже той жилавий бурштин майже в руках тримав! Хто ж напартачив? Не інакше, як той дуболом Додік. Уже давно треба було його прибрати з посади та призначити тихого й зговірливого місцевого дядька, але шеф чомусь саме цього мудозвона вподобав. Хоча чому б не вподобати – бабло тече рікою, канали збуту налагоджені, тільки кишені підставляй. Узагалі все було б тіп-топ, якби не Майдан. Після нього всі якісь нарвані, соціальну справедливість їм подавай! Та ця хвиля пройде, шумовиння осяде. Але як перечекати, коли навколо самі дебіли?

Він вийняв свій айфон – подарунок дружини. Трохи застаріла модель, але коштує шалених грошей через ексклюзивний дизайн. Майор завжди носив його в барсетці, майже ніколи не дістаючи на людях. Навіщо дражнити гусей? І як цього не розуміють ті недоумкуваті скоробагатьки? Сиділи б тихо, не виставлялися, то й народ був би спокійніший…

Набрав номер капітана Кушніра, начальника поліції й командира нацгвардійців. Телефонна нарада була короткою – видати повний боєкомплект і виступати. Підняли по тривозі все, що було під рукою.

Загін спецпризначенців майор Гайворон узяв під свою руку. Покладатися на лейтенанта Бистрякова після тієї стрілянини в лісі побоювався. Можливо, і зараз нічого би не сталося, якби той мажор не начудив на болоті. Але дітися нікуди, мусимо ще трохи терпіти це таткове щеня, що плутається під ногами. Нічого: прийде час, і прищипнемо хвіст цуценяті, а при нагоді – і його таткові.

Гайворон взагалі не любив стрілянини – то не його метод. Але ситуація якимсь чином вийшла з-під контролю. Мало статися щось насправді екстраординарне, щоб сумирні поліщуки так завелись. Керівника району викрадено, можливо вбито. Якби останнє отримало підтвердження, майор не надто б засмутився, бо Додік уже набрид йому гірше редьки. Водночас його водій, старший прапорщик і, як він здогадувався, генералів стукач, зараз веде бій у селі. І ця втрата не надто б його засмутила, проте, якщо дійде до генерала,– його кар’єрі все одно гаплик, а можливо, й гірше, бо надто цінною інформацією володіє.

Гайворон сидів на задньому сидінні другої автівки в колоні й напружено міркував:

«Можливо, це через ту дівку? Ні, така мовчатиме, надто вже любить своє чадо. Ця схема завжди спрацьовує на сто відсотків. Може, той втікач?.. Навряд чи. Але чому Додік і його водій разом опинилися в цій бучі? Бикуватий телепень і садист із кримінальними схильностями знайшли-таки один одного… Можливо, напилися до свинячого вереску й утнули щось таке, чого навіть місцеві не пережували… Ні, якщо ті курви виплутаються й цього разу, власноруч пристрелю.– Гайворон з ненавистю стиснув щелепи.– Або помилую – і в ООС, на передок. Під “Гради”!»

Ледь встиг заспокоїтися, коли доповіли, що дорогу попереду заблоковано.

– Висуньте броню наперед і протараньте загородження, або об’їдьте лісом!

– Там кругом завали, а на дорозі барикада із якоїсь старої техніки.

– Ого, вправні хлопці. За півгодини підготувалися. Мені потрібна інформація про осіб, які організували оборону! Тут рука вправна, певне, із Майдану чуваки, знайомий почерк.

– У нас у селі лише одна позаштатниця…– почав був Кушнір.

– Ти про Людмилу Черв’як?

– Ви в курсі?

– Сам вербував,– підморгнув Гайворон.– Та скільки б їх у вас не було, я