НМ - Привид в гуртожитку, НМ

Але чим ближче вони підходили до місця, де все це почалося, тим більше ставало зрозумілим, що реальність дійсно може не бути такою, якою вони її уявляли. Чи насправді вони йшли просто по коридору, чи це було щось більше, що заманювало їх до себе?

В кінці коридору стояла стара кімната, двері якої були розчинені лише трохи. Чорний покрив спокою охоплював її. І в той самий момент, коли вони наблизились до дверей, у повітрі запахло чимось незвичним — сухим, старим, наче туман, що осідав на шкірі.

— Я не можу пояснити це, — промовила Марі, голос її звучав серйозно й злегка тремтячим тоном. — Ти відчуваєш це? Я відчуваю, наче ми вже тут були.

Віка глянула на подругу й подивилася на двері, що все ще залишалися частково відкритими. В її серці почав розгоратися холодний страх, хоча вона все ще намагалася тримати спокій. У кімнаті панувала тиша, не було чути жодного звуку. І все ж, дівчата відчували, що тут щось незрозуміле і дуже старе.

— Підемо, — сказала Ася, зібравшись із силами. — Ми не можемо повернутися назад. Тільки вперед.

Кроки були тихі, але вони лунали в порожній кімнаті. Як і раніше, простір навколо них здавався покритим невидимим туманом, який лише зміцнював відчуття невизначеності. Кожен рух у просторі здавався забагато важким, але водночас вони відчували, що від цього руху не можна відмовитися.

— Ось вона, — промовила Віка, показуючи на стару коробку, яка лежала на столі в центрі кімнати. Її вигляд був точно таким, як у той самий момент, коли вони вперше натрапили на неї. Тільки тепер вона виглядала ще більш загадково, мовби вона змінювалася кожен раз, коли їхні очі її торкалися.

— Потрібно дізнатися, хто це залишив, — сказала Марі, підійшовши до коробки і знову взявши її в руки.

Це був момент, коли вони зрозуміли: кожен крок, кожен вибір, кожна дія — це було вже частиною чогось набагато більшого, ніж просто їхнє бажання з'ясувати таємницю. Вони ставали частиною того самого загадкового світу, і виходу вже не було.

Ніч у гуртожитку стала ще глибшою, ніби всі звуки навколо втратили свою чіткість. Дівчата стояли, мовчки дивлячись на книгу, що відбивала світло з кожної сторінки. Це не був просто предмет — вона була, здається, жива, і кожен рух символів на її сторінках, як хвилі на воді, змінював реальність навколо них.

— Що це? — голос Асі звучав як шепіт, хоча в її очах палала невизначеність. — Це більше, ніж просто книга.

Марі була зосереджена, вона нахилилася ще ближче, кожен її рух був обережним, майже несвідомим. Вона не могла пояснити, чому її тягнуло до цієї книги, чому вона відчувала, що повинна це зробити. Як тільки її пальці доторкнулися до наступної сторінки, у кімнаті наче змінився сам повітряний потік. Світло від книги стало яскравішим, поки не заповнило всю кімнату, і здавалося, що в кожному кутку виникали нові тіні.

— Не можна більше зупинятися, — промовила Марі, затамувавши подих, але її слова звучали так, ніби хтось із невідомого світу диктував їй їх.

Віка і Ася обмінялися поглядами, але жодна з них не зважилася заговорити. Тепер вони відчували, як реальність поступово витікає з-під них, немов пісок крізь пальці.

Тим часом на сторінці почали з’являтися нові символи, і в кожному з них були такі спотворення, які, здавалося, не повинні існувати у людському світі. Це була не просто мова, а ціла система, яка була закодована в одному погляді, в одному слові. Це була історія, написана зовсім іншими істотами.

— Нам потрібно знайти значення цих знаків, — сказала Ася, підходячи до Марі і зупиняючись поруч з нею. Її рука мимоволі доторкнулася до книги, і на мить їй здалося, що вона відчула її енергетичний відбиток. — Якась частина цього всього повинна нам допомогти.

Марі підняла погляд, і раптово весь простір навколо них почав змінюватися. Спочатку це було непомітно, але потім стіни гуртожитку здавались все більш розмитими, мов із них витікала сама субстанція. Все, що було знайоме, тепер ставало чужим і незрозумілим. Вони стояли в кімнаті, де кожна частина, кожен предмет перестав бути тим, чим він був, а став частиною іншого світу.

— Ми потрапили в щось дуже важливе, — сказала Віка, її голос звучав уривчасто. — Це як портал у інший вимір. Якщо ми не зрозуміємо, що відбувається, то…

Вона не завершила речення, бо в цей момент книга немов почала «розмовляти» з ними, передаючи своє повідомлення через символи, що змінювались на сторінках. Їхні уми були заповнені відчуттями, які вони не могли контролювати.

— Чи повинні ми це завершити? — запитала Ася, її голос був тихим, але з натяком на страх. Вона відчула, що ця книга, можливо, вимагає чогось, що вона не готова дати.

Марі повернула голову до подруг і подивилася їм в очі. В її погляді з’явилась певність, яка налякала її саму. Вона зрозуміла, що те, що вони тримають у руках, — не просто предмет. Це був ключ до чогось більшого, більш страшного і величного одночасно.

— Ми не можемо зупинитися, — сказала вона вперто. — Ми маємо пройти цей шлях до кінця.

І, наче на підтвердження її слів, символи на сторінках заграли новими барвами. Їхні тіні ожили, ставши живими істотами, що перетворювали реальність, оточуючи дівчат і створюючи нестерпне відчуття того, що їхній шлях веде до чогось, що не можна змінити.

Марі зробила ще один рух, і сторінка перевернулась. Всі зітхнули, коли перед ними з’явилась нова мапа, що вела до невідомого місця.

— Ми маємо йти туди, — сказала Марі, і вона була впевнена у своїй рішучості.

Але чи готові вони насправді були до того, що їх чекало попереду?

На другий день після того, як вони відкрили книгу, дівчата прокинулися в відчутті, що нічого не було звичайним. Якби не важка втома в очах і відчуття, що все навколо якось змінилося, вони б і не зрозуміли, що це не просто був сон. Але тілу не можна обдурити — навіть найменша зміна в їхньому сприйнятті світу була очевидною.

Марі прокинулась першою. Вона сиділа на ліжку, руки все ще тремтіли від тієї ночі, і хоча вона не могла згадати всіх деталей, її серце відчувало, що щось велике і страшне наближається. Це було так, якби весь світ зібрався навколо неї і натякав на те, що дівчата тепер були частиною чогось, чому вони не зможуть протистояти.