НМ - Привид в гуртожитку, НМ

Віка подивилася на них, але погодилася. Вона зрозуміла, що, якщо хочуть знайти відповідь на всі свої питання, їм доведеться повернутися до початку.

— Добре, йдемо, — сказала вона, і вони разом залишили кімнату, рушивши назад до коридору, де почалася їхня пригода.

Вони йшли в темряві, відчуваючи, як повітря стає все холоднішим. Кроки їхні ставали все більш обережними, і навіть голоси звучали наче приглушені. Вітер, що дув з під дверей, здавалося, носив у собі ехо давно забутих голосів.

— Я думаю, ми повинні дістатися до тих самих коробок, де все почалося, — сказала Віка, намагаючись зберігати спокій.

— Так, це єдине правильне рішення, — підтвердила Ася, і вони підходили до того самого місця, де ще не так давно залишили подарунки.

Цього разу коробки виглядали інакше — їхні краї почали світитися слабким, але яскравим світлом. Вони були майже живими, якось загадково притягуючи погляд.

Марі почала відчувати дивне збудження. Здавалося, що чим більше вона дивилася на ці коробки, тим більше їй відкривалася правда, яку вона намагалася ігнорувати. Це був момент, коли все мало змінитися. Вона взяла одну з коробок, і відразу ж знову почувся той самий холодний вітер. Тіні, що ховалися за дверима, почали рухатися.

— Відкрий! — вигукнула Ася, схоплюючи Марі за руку. — Тільки відкрий це зараз!

Марі, не вагаючись, підняла кришку коробки. В ту ж мить, з коробки вилетіла хмара світла, яка охопила кімнату. Всі три дівчини завмерли, спостерігаючи, як це світло повільно розчиняється, залишаючи після себе надзвичайно яскраві сліди.

— Що це? — запитала Віка, її голос звучав зацікавлено, але і з великою тривогою.

— Це частина того, чого ми шукали, — сказала Марі, дивлячись у коробку, де тепер було тільки кілька невеликих предметів. Вона побачила парфуми, які колись уявляла, що їй дарували, і книгу, яку раніше хотіла придбати. Всі ці предмети були єдиною підказкою.

— Ми знайшли відповідь, — додала Ася. — Тепер нам треба діяти.

Дівчата завмерли, спостерігаючи, як коробка поступово зникає, залишаючи лише дивне відчуття безповоротної зміни. Світло поступово розсіювалося, і кімната поверталася до своєї звичайної темряви, але повітря було насичене відчуттям чогось іншого. Щось непоясненого, неіснуючого до цього моменту. Всі почували себе ніби на межі чогось більшого, ніж просто якийсь шалений жарт чи жахлива вигадка.

— Це було… якесь відчуття порожнечі, — сказала Віка, намагаючись заспокоїти своє серце. Вона не могла зрозуміти, чи це була реальність, чи якась зловісна ілюзія. — Але ми зробили це, правда? Ми відкрили коробку, і тепер все має бути… нормально?

Ася дивилася на коробку, що вже не була такою таємничою, як кілька хвилин тому. Тепер її лише важко було зрозуміти. Як щось, що було настільки ясним і складним водночас, раптом стало якимось дуже простим.

— Ні, — сказала Марі, її голос звучав дуже рішуче, — все ще не закінчено. Мабуть, ми ще не відкрили всі секрети. Вони все ще з нами. Тільки тепер ми повинні знати, як поводитися з тим, що сталося.

Вона поклала руки на краєчок коробки, намагаючись відчути той самий зв'язок, який щойно виник. Але нічого не трапилося. Здавалося, вона не могла навіть зрозуміти, чого саме їй бракує. Щось важливе залишалося в тіні.

— Що ти маєш на увазі? — запитала Ася, дивлячись на неї, трохи занепокоєно. — Ти думаєш, що з коробкою все ще щось не так?

— Я думаю, що ми лише відкрили поверхню. Нам потрібно знайти джерело всього цього, — відповіла Марі. — Все це як puzzle, шматки якого ми тільки почали складати. Я відчуваю, що якщо ми не завершимо, якщо не закінчимо те, що почали, нас буде важко відпустити.

Тривога в її голосі була відчутною. Віка і Ася теж не могли позбутися цього відчуття, що вони ще не розгадали головної загадки.

— А що ж тоді робити? — запитала Віка, намагаючись подолати свою невпевненість.

Марі подумала кілька секунд. Потім, все-таки, відвернулася від коробки і поглянула на подруг.

— Потрібно повернутися до початку, — сказала вона, — все почалося з того, що ми тут опинилися. Пам’ятаєте? Ті коробки, ті подарунки. Ми повинні повернутись до того, хто це все почав.

Ася і Віка подивилися одна на одну. Ніби кожна з них відчула, як в їхніх серцях знову виникає той самий холодний страх, який вони переживали раніше. Але разом із ним з’явилося і відчуття, що вони зробили правильний вибір.

— Ти думаєш, що це була пастка? — запитала Ася, намагаючись зібрати свої думки.

— Не знаю, — відповіла Марі, — але якщо нам хочеться зрозуміти, що це таке, нам потрібно знайти того, хто розпочав все це.

Вони повернулися до дверей і повільно пішли коридором. Кожен їхній крок віддавався зловісним ехо, яке збільшувалося, наче розмір цього місця, і самі вони відчували, як реальність почала знову змінюватися. Ще кілька хвилин тому вони сміялися й жартували, а тепер їхня мандрівка до незвіданого світу ставала все серйознішою.

— Ми йдемо в темряву, — сказала Віка з жаром, але її слова відчувалися більше як нагадування, ніж змагання зі страхом.

— Але чому? — запитала Ася, — навіщо ми все це робимо?

Марі зупинилася і повернулася до неї. Її очі сяяли холодним світлом.

— Тому що це наша доля. Ми не можемо залишити це просто так. Якщо ми хочемо вибратися, ми маємо розгадати це все до кінця.

І вони знову рушили вперед.

Дівчата йшли темним коридором гуртожитку, кожна відчувала, як тінь наближається, немов живе істота. Стопи їхні лунали в порожній тиші, а в голові крутилися тисячі думок. Ніхто з них не хотів говорити, хоча всі відчували, що в їхніх серцях зароджувалася не лише цікавість, а й тривога. Що чекає попереду?

— Ти вірно кажеш, — сказала Ася, розбиваючи мовчання, — ми не можемо просто йти назад. Якщо це все якось пов'язано, треба дізнатися, хто за цим стоїть.

— Хтось вже давно маніпулює нами, — додала Віка. — І ми лише починаємо розуміти, що ця коробка… це не просто подарунок, це щось більше.