НМ - Привид в гуртожитку, НМ

— Дівчата, прокидайтесь, — сказала вона тихо, але слова були достатньо сильними, щоб порушити тишу в кімнаті.

Ася й Віка прокинулися. Віка спочатку не могла зрозуміти, що сталося, а потім її погляд зупинився на книзі, що лежала на столі. Її злегка потрясало від відчуття, що все це більше не просто якась гра або загадка. Це було важливо, і з кожним новим моментом все ставало більш незрозумілим і тривожним.

— Ми не можемо просто залишити це, — сказала Віка, відчуваючи тягар того, що відбулося. — Щось велике змінюється, і ми маємо йти до кінця. Якби ми змогли... якби ми змогли зрозуміти, що відбувається, може, ми зможемо все виправити.

Ася дивилася на книгу, затискаючи в руках кілька карт Таро, і її вираз обличчя був серйозний.

— Я думаю, ми вже не можемо просто повернутись до звичного життя, — сказала вона. — Ті знаки на сторінках... це все не просто. Це щось більше, ніж ми могли б зрозуміти.

Дівчата замовкли, немов чуючи тягар туманного майбутнього, що нависало над ними. Вони сиділи в тиші, зосереджені на своїх думках, але жодна з них не могла повністю зрозуміти, чому вони так хвилюються.

— Що нам робити далі? — запитала Віка, її голос трішки тремтів.

Марі підняла голову і поглянула на своїх подруг. Вона зрозуміла, що від них більше не можна чекати звичайного життя. Вони стали частиною чогось іншого, і тепер вони мали вирішити, чи готові вони піти цим шляхом до кінця.

— Нам треба знайти місце, яке вказано на карті. Я впевнена, що воно має значення, — сказала Марі.

Їхнє рішення було прийняте. Це не був вибір, який можна було повернути. І хоча вони відчували страх і незнання, у їхніх серцях вже було відчуття того, що вони не можуть зупинитися, навіть якщо це означало, що вони йдуть в невідоме.

— Пора йти, — сказала Ася, рішуче встаючи з ліжка. — Якщо це і правда, якщо ми дійсно маємо пройти цей шлях, то нема куди відступати.

І вони пішли, залишаючи позаду свою кімнату, свої звичайні проблеми, і, здається, навіть частину себе. Тепер вони стали частиною чогось більшего, що було вже над ними.

Дівчата зібралися і вирушили на пари, хоча в їхніх серцях усе було не так просто. Після того, як вони вирішили продовжити цю небезпечну гру з невідомими силами, день здався їм як нестерпно нудний. Вони намагалися виглядати нормально, але кожен погляд один на одного був сповнений тих самих запитань: що станеться далі? І, головне, як це все закінчиться?

У коридорі гуртожитку було як завжди: студенти поспішали на заняття, але для Марі, Віки й Асі все виглядало іншою реальністю. З кожним кроком вони відчували, що щось важливе йде на їхніх очах, але вони ще не могли зрозуміти, що саме.

— Ти справді вважаєш, що та книга... все це має значення? — запитала Віка, спираючись на стіну в коридорі перед тим, як йти на лекцію.

— Я не знаю, — відповіла Марі. — Але це вже не просто випадковість. Те, що ми знайшли, те, що ми побачили... ми вже не можемо просто так відпустити це. Відчуваю, що нас чекає щось важливе, навіть якщо ми не знаємо, що саме.

Ася мовчала, обмірковуючи свої власні відчуття. Вона була певна, що книга, картки Таро і все, що вони зробили, були лише початком чогось набагато більшого.

— Потрібно бути обережними, — сказала Ася, підходячи ближче до подруг. — Ми не знаємо, з чим маємо справу.

Дівчата увійшли до аудиторії, але їхні думки були далеко від лекції, яка почалася. Викладач говорив про теорію і практику, але вони не могли зосередитися на тому, що він говорив. У головах крутилося багато запитань, і кожен новий рух викликав хвилю тривоги. Здавалося, що вони стали частиною чогось набагато більшого, ніж просто навчання в університеті.

Через кілька хвилин Марі повернулася до Віки і тихо прошепотіла:

— Ти помітила, що сьогодні на лекції якийсь дивний хлопець сидить на задній парті? Він мене якось збентежив.

Віка подивилася в ту сторону, де сидів цей хлопець. Він був досить звичайний на вигляд, але його погляд не залишав жодних сумнівів. Його очі були фіксовані на них з дивним інтересом, а його нахилена постава навіювала незрозуміле відчуття настороженості.

— Не знаю, Марі, але ти права. Він якийсь дивний, — відповіла Віка.

Ася також озирнулась на нього, відчуваючи те ж саме відчуття незрозумілого тяжіння і страху.

— Можливо, це ще одна частина того, що ми шукаємо, — сказала Ася тихо.

Марі здригнулася, але потім подивилася на подруг, і вони одночасно зрозуміли: це лише початок.

І хоча на поверхні все виглядало як звичайний день на парах, дівчата більше не були звичайними студентками. Вони стали частиною чогось більшого, ніж просто навчання чи студентські будні. Вони були залучені в справу, яку важко було пояснити, і все, що відбувалося навколо них, тепер мало значення.

На наступних парах дівчата намагалися зібратися, але атмосфера була напруженою. Віці не вдавалося відірвати погляд від того дивного хлопця, який не зникав із задньої парти. Їй стало незручно. Вона відчувала, що хтось їх спостерігає, і це не було звичайним відчуттям. Ася сиділа, обмірковуючи щось, а Марі невидно відволікалася на свою книгу, хоч насправді думки її були далекі від навчання.

Кожен їхній погляд на дивного хлопця посилював відчуття, що тут було більше, ніж просто студент. У його очах була якась глибина, темна та незрозуміла. Віці стало ще важче зосередитися, навіть думки плуталися в голові.

— Ви помітили, що він не тільки на нас дивиться? — тихо сказала Віка, ледве зводячи очі на того хлопця.

Ася кивнула, але нічого не сказала. Їй було важливо не допустити паніки. Вона хотіла дати собі і подругам більше часу для того, щоб усе це зрозуміти, але... чим більше вони чекали, тим більше відчували, що це не просто випадковість.

Через кілька хвилин викладач закінчив свою лекцію, і студенти почали збиратися. Дівчата вийшли з аудиторії, намагаючись йти разом, але весь час відчували, що дивний хлопець слідує за ними. Віці стало страшно. Вона йшла, немов під тиском чогось, що її тягнуло назад.