Левасер Де Боплан - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 89

Що ж, з цим важко не погодитися.

Але що діється зараз на полі! Ось м’яч опускається в зоні захисту “Айстри”. За нього борються Роррі і Кларк. М’яч у Роррі. Він пасує на лівий край Пайку. Той, зігравши “в стінку” з Макфесоном, упритул наблизився до штрафного майданчика. Але далі пройти не зміг. Віддає м’яч направо — Сімічу. Бити не можна — надто гострий кут. Сіміч зволікає… Імітує ривок уперед. Намагається виманити на себе захист “Айстри”. Це йому в якійсь мірі вдалося…

У звільнений простір проскакує Блеклок. Сіміч блискавично кидає йому на хід. Блеклок б’є! Ні. Це — не найкращий удар, Майкле. М’яч зрізається і летить за межі поля далеко від воріт “біло-рожевих”.

…М’яч у Кронкса. Він іде вперед. Обігрує Рейла і кидає м’яч собі на хід вздовж лицьової лінії. Однак Рейл не дав себе перехитрити, у підкаті він вибиває м’яч в аут…

…Тепер, панове, на своїх екранах ви бачите епізоди першого тайму. Наш режисер люб’язно нагадує, як були забиті голи в сьогоднішній зустрічі. Ось півзахисник “Ноттінгему” Рейл переходить на лівий край і робить точну передачу Роррі. Той з лету, без підготовки, б’є по воротах. Воротар “Айстри” аж ніяк не чекав такого удару. Це гарно видно при повторі…

Один — нуль на користь “Ноттінгему”. А через вісім хвилин — м’яч у відповідь. Ось ви бачите, як його забиває дев’ятий номер “біло-рожевих” Інгеллоу. Воротар “Ноттінгему” встиг зреагувати. Пальці Еда Хі торкаються м’яча… Але вибити його Хі уже не в змозі. Чи не правда, драматичний момент!

…Тим часом гра триває. М’яч у Хенріксона. Він пасує його Гамільтону. Той намагається продертися крізь захист “синіх”. Точиться боротьба. М’яч підхоплює Кронкс. Проходить далі по краю. Сильним кинджальним ударом б’є вздовж штрафного майданчика. Хі намагається перехопити м’яч. Але Хоок встигає раніше. У високому стрибку він красиво грає головою. Штанга! Го-о-л! М’яч рикошетить у сітку воріт! Чудово!

Хоок присідає навпочіпки і обхоплює голову руками. Так, радість Пітера зрозуміла. До нього підбігають друзі по команді, обнімають.

…Подивіться ще раз цей гол. Кроуфорд прострілює… Навперейми рвонувся Хі… Хоока з цього ракурсу ще не видно. Він з’являється в леті! Удар! М’яч ударяється об штангу і опиняється у воротах…

А зараз на екранах — Джефрі Тернер. Уславлений тренер. Хоча у “Ноттінгему” прикрість, звичайний спокій не зраджує його. Напевне, в багатій тренерській практиці містера Тернера траплялись і драматичніші епізоди.

Кожна зустріч команд — це протиборство тренерських задумів. Поки що спортивне щастя посміхається Мортонові, його молодшому колезі. А ось і він…

…Його щось непокоїть? Гравці “Айстри” скупчилися навколо Хоока. Кроуфорд жестами кличе на поле лікаря. Що там сталось? Я бачу, як товариші підхоплюють Пітера під руки. Він, здається, не може самостійно пересуватися…

На поле біжать лікар команди, запасні гравці. Всіх випереджає містер Боб — примітний на зріст масажист “Айстри”. Він бере на руки Хоока і виносить його з поля…

Шкода, якщо нападаючий “біло-рожевих” більше не вийде на поле. Пітер Хоок забив гол, який став окрасою матчу. Але сподіватимемось на краще. Як на мій погляд, Хоок не міг одержати важкої травми. Це було добре видно в повторі…

…”Ноттінгем” починає з центру. “Сині” заграли жвавіше, розуміючи, що до кінця зустрічі залишилося небагато часу. Бачу, як хтось із запасних гравців “Айстри” готується вийти на поле. Так, напевно, Пітер Хоок сьогодні вже не гратиме…”

X

Боб потикав товстими пальцями в телефонний диск, і я здивувався, як йому вдається набирати потрібний номер. Отвори явно не відповідали діаметрові Бобових цурпалків. Мабуть, озвалися, і Боб зразу ж натиснув на важіль.

— Вдома.

— Поїхали.

Боб сів на місце водія. Він часто кермував моїм автомобілем.

Настав час розставляти крапки над “і”. Їх було багато. Насамперед — Еіагла смерть Пітера. Зразу після гри я приїхав до госпіталю. Але лікарі нічого певного не сказали.

— За всіма ознаками — крововилив у мозок.

— Він опритомнів?..

— Ні.

— То щось же робиться?

— Не хвилюйтеся, містере Мортон, усе залежне від нас — зробимо. Зараз він в рентгенкабінеті. Конче необхідно встановити, наскільки широко вражена кора…

В холі сиділа бліда Дороті. Я сів поряд. Її пальці із сріблястим манікюром вибивали на світлій поліровці стола нервовий дріб. Я лагідно прикрив їх своєю долонею, ледь стиснув.

— Нічого, все буде гаразд…

І гостро відчув усю марноту й непотрібність цих слів. Яка ж цікава істота — людина, і не треба вже грати, можна скидати машкару, а вона все перевтілюється… Мабуть, маска від довгого носіння вростає в обличчя, стає його невід’ємною прикметою. Це дуже непросто — скинути свою маску…

Пітер Хоок, так і не опритомнівши, помер о другій годині ночі.

Боб виписав крутий віраж і тихо вилаявся. Якийсь задрипаний “лендровер” виткнувся із середнього ряду, і Бобові довелося різко шарпнутися вбік. Добре хоч зустрічних машин не було.

— Таксу тобі водити на шворці, стара мавпо! — пробурчав Боб, угледівши за кермом “лендровера” сивого чоловіка.

Я не чув, щоб хтось називав Боба веселуном. Врешті, почуття гумору ніколи в нього не пробивалося назовні. До того ж його, мабуть, роздратувала недавня розмова зі мною.

Після смерті Хоока Боб настійливо торочив, що тут не чисто. А винен, мовляв, цей потблуда Неш. Пітер був здоровий, як йоркширський бик. Йому ще бігати та бігати! До того ж у цьому сезоні він, як ніколи, розігрався. Чого це психолог почав підгодовувати гравців глюкозою? Хіба це його діло? Напевне, не обійшлося без якихось препаратів. Може, навіть ризикованих. Те, що післяігрові аналізи на допінг нічого не показували, — мало що означає. Ви ж знаєте, що немає чіткої, визначеної межі між допінговими і стимулюючими речовинами. Їх список майже щодня поповнюється. Що з того, коли експерти не знайшли чогось їм відомого?! Він твердо знає: Неш неспроста давав глюкозу. Крихітка навмисне прихопив склянку, з якої Неш частував Хоока. Перед попередньою грою. Знайомий аптекар виявив там рештки не тільки глюкози. І взагалі, ця справа темна. Треба було б повідомити кримінальну поліцію…

— І не забудь, Бобе, розповісти, як ти порушуєш закон про недоторканність житла. Цього ж самого Неша.

Боб вдав, що не розуміє. Непогано, до речі, вдав.

— Твої колишні колеги про всяк випадок “клацнули” тебе на вході й виході.

Тепер здивування Боба було непідробним.

— Ці нишпорки помітно підвищили клас роботи відтоді, як я пішов. Навчилися за