Ніклас Натт-о-Даг - 1795, Ніклас Натт-о-Даг

зяє глибока діра. Темні нутрощі обведені синьою облямівкою. Ця рана видається більш моторошною, ніж інші, бо не змикається, виставляючи на показ найсвятіше і роблячи його геть беззахисним. Еміль намагається уявити інструмент, котрим можна було заподіяти щось подібне, але пасує.

Сесіль каже: тут увійшла смерть, ця рана смертельна. Радить виміряти глибину і зашкребнути дно. Еміль роззирається, шукаючи знаряддя, яким це можна зробити. Не знайшовши нічого кращого, відламує тріску потрібної дов­жини від краю нош і занурює її в рану. Розглядаючи липкий гостряк, здригається. На кінчику повисає густа крап­ля, схожа на розплавлену перлину. Біля краю рани щось блищить, заломлюючи світло. На тімені теж повно таких блискіток, що ховаються у заплутаному волоссі.

Еміль загортає знахідки в носовик і кладе до кишені. Завершивши огляд, стукає у двері. Ян відходить убік, аби звільнити дорогу.

— Подбайте, щоби труп обмили і загорнули. Що швидше він опиниться у землі, то краще. І головне — позначте могилу таким чином, аби тільки вам було відомо, де вона. Я розумію, що саме ви розгледіли, тож подвойте ваше старання вберегти таємницю.

Ян киває. Еміль розвертається, щоби піти.

— Ви завжди розмовляєте з мертвими?

У відповідь Еміль заперечливо й водночас прощально махає рукою.

Ян підвищує голос, щоби його було чутно на віддалі:

— Передавайте мої найщиріші вітання і подяку за хліб насущний!

22.

Усе починається з того, що Карделеві ріже в очах.

Пальт засліплено мружиться і приставляє долоню дашком до чола, хоча й тримається по той бік рову, де тінь. Далі підводить слух. Із невпинного міського гаму раптом вириваються випадкові звуки, що стають нестерпно гучними: скрип колеса на сухій осі воза, брязкіт металу об бруківку, пронизливий радісний чи то переляканий дівочий крик. Кардель шугається і підстрибує, як ошпарений, чим привертає співчутливі й сповнені відрази погляди перехожих — зазвичай так дивляться на дурнів і пияків. Такого з ним ще не бувало. Кардель поспішає додому, набирає по дорозі дзбан води і закочує рукав, аби оглянути руку.

Рана не з привабливих, але водночас і не особливо страшна. Невелика і неглибока, менша за ті, яких Мікелю завдавали безліч разів, коли випадала його черга випроваджувати непрошених гостей за двері. Червону риску, що почала затягуватися кіркою, можна було б прикрити долонею іншої руки, якби вона в нього була. Подумаєш, ще одна подряпина на геть розписаній шрамами руці. Із рани не тхне, гною нема, а шкіра довкола в міру червона і не дуже набрякла. Жодних ознак гангрени, відомих Карделю.

І все одно щось не так. Гуркіт негоди ще з ночі насувається ближче і ближче до міста, ці звуки наростають із кожною годиною. В розкатах грому Карделеві вчуваються крики і голоси, ніби сам Тор їде на колісниці разом із всіма своїми ейнгеріями. Решту дня лунко періщить рясний дощ.

Кардель намагається підкріпитися сном, та марно. Коли прокидається, відчуває, що йому важко ковтати, час від часу щелепи зводить і зуби міцно стискаються. Мікель що­сили втоплює пальці в напружені м’язи, і ті поступово розслаб­ляються, самі по собі чи від натиску — незрозуміло. Він п’є воду, жувати не може, тож доводиться терпіти голод. Наступного дня стає ще гірше, судоми зводять усе обличчя, напад зупинити неможливо. Рот вишкірюється, упродовж декількох хвилин оголюючи зуби у божевільній посмішці. Кардель ляскає себе по щоках, аби перебити корчі шоком. Інколи це допомагає, але переважно ні.

Голодний місяць-молодик невблаганно росте всупереч волі Карделя. До повні вже недовго. Недуга дедалі більше заволодіває його тілом, і Кардель щораз частіше прокидає­ться від того, що права рука труситься, напружена, наче якірний трос, і притиснута до грудей, наче захищається. Зап’ястя зігнуте, а пальці так міцно стиснуті, що аж біліють кісточки. Із куксою справи ще гірші: ні до чого не прикріплені м’язи звиваються під порубцьованими тканинами і розтертою шкірою, невидима рука так само страждає від корчів у своєму далекому примарному світі.

На щастя, Еміль Вінґе приходить у вдалий момент. Натягнуті, мов струни арфи, зв’язки щойно розслабилися, напад відступив. Кардель змиває з обличчя піт жменею води, відхиляє поламані двері, які досі не мав сили почепити на завіси.

— Жане-Мішелю, починається!

— Знайшли тіло?

— Так, сьогодні перед світанком у парку Кунґстредґорден.

— Сетон?

— Здається. Не те, чого я очікував, хоча почасти і пі­дозрював, що він спробує перевершити самого себе. Мені потрібна допомога і вся твоя увага. Ти готовий?

Кардель глибоко вдихає і приречено дивиться на Вінґе.

— Завтра маю зустріч, про яку розповідав тобі. Щойно відбуду її — я у твоєму розпорядженні.

Вінґе мовчить, шукаючи щось очима, від чого в Карделя аж мороз по шкірі пробігає.

— То із чого розпочнемо?

— Усе як завжди. Спочатку порозпитуємо, потрібно якнайшвидше знайти місце злочину. А ще маємо ось що…

Еміль дістає з кишені носовичка. Від невеликого розкладного столика, що стояв у кімнаті, залишилися лиш уламки і тріски, тож Еміль тримає знахідку в долоні, щоби Кардель міг роздивитися. По стінах і стелі стрибають сонячні зайчики.

— Це що?

— Скалки дзеркала.

23.

Настає неминучий вечір. У ніч, коли закінчується один тиждень і починається наступний, місяць остаточно округляється. Карделеві здається, що дзвони до служби б’ють годинами. Пальт чекає на наступний напад, примушує себе терпіти. Спочатку перекошується обличчя і вишкіряються зуби — це початок. Далі шия, плечі і руки повільно затягуються у суцільний вузол, ніби заплутані шнурки, потім вигинається поясниця, аж тріщать хребці, зводить груди, від чого кожен подих перетворюється на неглибоке зітхання, заклинює м’язи стегон. Судоми то посилюються, то відпускають. Кардель намагається рахувати час, починаючи відлік з ударів великого дзвона церкви Святого Миколая. Встигає порахувати до тисячі, коли менший дзвін відбиває першу чверть.

Кардель знає, що цей двобій можна завершити одним ударом, особливо якщо завдати його лівою рукою. Однак правда в тому, що влучний удар часто є подарунком долі. Петтер Петтерссон теж готуватиметься. Хоч би судоми дали йому вдосталь часу! Ось цілих півтори години без корчів, але вже наступний напад приходить скоріше, йому вдається дорахувати тільки до восьмиста.

Мікелю залишається одне — чекати.

Кардель виходить завчасно, щоби встигнути оглянути місце. Він усе ще рахує, ноги ступають у такт лічбі. Йому здається, що прогулянка на свіжому нічному повітрі після нещодавньої зливи піде на користь. Днями сонце все ще волочить за собою спеку, як наречена шлейф за сукнею. Біля Ансґаріеберґет його знову скручує, Кардель мусить зупинитись і дочекатися полегшення.

Вісімсот п’ятдесят… Краще зараз, ніж потім. Уся надія на те, що судоми пощадять у вирішальний момент і залишать йому хоч годину свободи. Щойно Кардель отримує можливість рухатися, одразу починає відлік спочатку, розминаючи закоцюблі м’язи.

Двісті… Кардель прибув першим. Вечір непоганий, місце також. Смужка землі, об яку б’ються хвилі затоки, рівна, без перешкод і ямин. У бік Міста-між-мостами тягнеться поле неспокійної чорної води. Вітер ласкавий, однак хвилі стрибають високо, ніби хочуть струсити із себе віддзеркалення зоряного неба. Десь високо в небі між пошматованими хмарами мандрує серпневий місяць, великий і рожево-червоний, такий