Софія Вітерець - Право на кохання, Софія Вітерець

Розділ 19

Часом наші очі можуть зіграти з нами в цікавеньку гру — показувати нам те, що ми чекаємо. Але насправді всі інші відчуття кричать диким криком про те, що очам не можна йняти віри. А ти все одно піддаєшся цим відчуттям, адже картинка така спокуслива, така манлива, така переконлива. І коли мій меч от-от мав пронизати суперника, каптур зірвався, відкриваючи обличчя коханого. Хоч сто разів би повторили, що Кормеліон загинув, його душа й свідомість перенеслася в тіло Дартена, я все одно би опустила меч. Не змогла. Це він…

— Кормеліон, — з придихом прошепотіла одночасно з тим, як меч брязкнув об брудну кам’яну підлогу підземелля.

Я залишилася без зброї. Сама проти суперника, що був сильнішим за мене як фізично, так і магічно. Адже якщо він був серантіоном, як і Дартен, то маги проти них майже ніхто. Вони мають лише слабку перевагу в дальньому бою, а коли все відбувається ось так близько… Ні, в мене не було шансів.

Меч Кормеліона, на відміну від мого, падати на землю не збирався. Він немов застиг в повітрі, вичікуючи. І я як ніхто розуміла, що підняти мою зброю з підлоги мені ніхто не дасть. Надто велика шана. А такі суперники не мають ніякі поваги. Ті, хто ховаються за каптурами, а не показують своє обличчя, не мають честі. Тим паче, що обличчя то насправді й не його.

Кормеліон також застиг лише на секунду, але на відміну від мене він мав зброю й перевагу, то ринувся до мене. Я вивернулася, відстрибуючи в бік, але надто пізно зрозуміла, що сама загнала себе в кут. І тут знову удар. Я міцно заплющила очі, чекаючи на найгірше, коли нарешті усвідомила, що не така вже й безпомічна. Магія… А ще поруч був Дартен. Точніше, мав бути.

Принаймні його слова закарбувалися в моїй пам’яті й зринули в голові як ніколи вчасно: "Навіть коли все втрачено, надія завжди є. Повір у себе, у свою силу, і ти зможеш подолати будь-які перешкоди".

З цими словами я розплющила очі і знову глянула на Кормеліона. Він був сильніший, швидший, але я не збиралася здаватися. Стиснувши зуби, зосередила всю свою силу і волю та відчула, як по моїх жилах, як пекуча кров, розливається гаряча магія. Вона вирувала всередині мене, шукаючи виходу. І я не збиралася її спиняти в цьому первісному бажанні.

Зібравши всю свою силу, я вигукнула заклинання, якого колись навчив мене Дартен. Це було складне заклинання, яке потребувало багато енергії, але я знала, що саме зараз не було нічого кращого за це.

— Аспірантум, — гучно прокричала я, відчуваючи, що спрацювало. І не просто спрацювало, а змінювалося все. Простір навколо та й я сама.

Вир блискавиць замиготів навколо мене та полетів у бік Кормеліона якраз у найнесподіваніший момент. Той від несподіванки навіть не спробував захиститися.  Блискавки вдарили його з неймовірною силою, відкинувши назад.  Я схопила меча та підбігла до нього, все ще тремтячи від напруги, але вже з полегшенням в очах. Він лежав нерухомо, здається, втративши свідомість.

Серце стиснулося від жалю та сум'яття. З одного боку, я здобула перемогу, здолавши супротивника. З іншого ж, важким тягарем лягла на душу рана, завдана загадковій істоті, чиє обличчя колись сяяло добротою та любов'ю. Та й веларієць, що кинувся на нас з мечем, явно володів інформацією, яку приховував замок. Не просто так люди кидаються на інших з холодною зброєю...

 

Я опустилися на коліна біля нього, обережно торкнувшись щоки, не випускаючи з руки рукоятку меча. Його бліде, беззахисне обличчя викликало у мене співчуття. Пам'ять про його тяжку хворобу в дитинстві знову ожила у моїй свідомості. Тоді мене не хотіли пустити до нього, боячись, що молода герцогиня заразиться... Це був жахливий час... Але я таки нишком пролізала до нього. І сиділа щоночі рівно до тих моментів, коли очі вже злипалися та починала розуміти, що ще трішки й засну.

На щастя, тоді все закінчилося на позитивній ноті — Кормеліон одужав, а я так і не захворіла. Але тут і зараз… Я знову обернулася до недавнього нападника, з диким бажанням знову поглянути на те саме прекрасне обличчя з чітко вираженими скулами, які завжди чарівно підкреслювала посмішка. Але… його не було. Лиш малесенькі піщинки розвіювалися навколо. Невже це все?

— Анабель, ти в порядку? — підскочив до мене Дартен, взявши моє обличчя до рук та вглядаючись у нього в навколишньому присмерку.

— Та все зі мною добре, — чомусь розсердилася та відштовхнула його. Я розуміла, що Кормеліон — щось на зразок ілюзії чи якогось майстерного заклинання, але неприємний осад все ще залишався на душі.

— Як добре, що з тобою все в порядку, — м’яко обійняв мене Дартен, а я знову відштовхнула його й спересердя зробила це надто різко.

— За що? — здивовано поглянув на мене він й навіть в присмерку чітко читала нерозуміння та образу на його обличчі.

— Де ти був?

— Я…

— Де ти був, я тебе питаю! — кинулася до нього, чомусь вдаряючи своїми кулачками по його грудях. — Ти був так потрібен, а тебе знову не було.

— Вони розділили нас, — тихо прошепотів Дартен. — Я летів до тебе, але навколо нас лабіринт і… Пробач.

— Я не можу ще раз втратити тебе, — зайшлася я в риданнях, а він міцно пригорнув мене до своїх грудей.

— Ти ніколи мене не втратиш. Я завжди повертатимуся до тебе...

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍