Софія Вітерець - Право на кохання, Софія Вітерець

Розділ 18

Похмурі стіни завжди приховують таємниці. Так завжди було й я дуже сильно сумніваюся, що щось в цьому зміниться надалі. Адже де ще краще можна сховати цікавеньке, як не за дещо страшною та відразливою картинкою сирих коридорів, що давно пропахли вогкістю численних коридорів підземель.

— Час іти, — прошепотів Дартен, відводячи погляд.

Я кивнула, відчуваючи легкий сум. До останнього відтягувала цей момент, коли мали відірватися одне від одного для продовження нашого навдивовижу загадкового розслідування. І якби ж для цього була якась дуже важлива причина. Зовсім ні. Хоча…я відчувала, що ця Елізабет зовсім не звичайнісінька собі веларійка. Її таємницю приховували дуже серйозні люди. І це було не щось собі простісіньке-легісіньке, як могло здатися на чийсь неспостережливий погляд.

Ми пробралися крізь натовп гостей, намагаючись не привертати до себе зайвої уваги. Проте з легкої руки Айраска й не мусили цього робити — всі зібралися навколо нього та його чарівної супутниці, що кружляли у вогненно-вибуховому танку, від магічного фону якого спирало подих. Навіть в кімнаті важко було перебувати, настільки багато магії вони розпилювали, як ті квіти. Хоча вони радше скидалися на феніксів, які ладні були згоріти заради видовища та відродитися на хвилях слави.

Я ж зі своєю магією ніколи собі такого не дозволяла. Не те, щоб вона була слабка. Дуже навіть сильна, але відколи вона припинила розвиватися в мої дванадцять, я стала дуже обережною з кожнісіньким заклинанням. Одна помилочка й все могло завершитися зовсім не так, як хотілося. Але чого гріха таїти — здебільшого заклинання мені просто не вдавалися. Тому й розкидатися ось так магією я банально не змогла б.

Серце калатало в грудях, мов пташка у клітці, коли ми з Дартеном ступили на потаємні сходи, що вели до підземель замку. Їхнє розташування, здавалося б, не таке вже й незнайденне, все ж було цікавенько захованим чотирма колами заклинань, які можна було нівелювати лише кодовими словами. Ну а вони в нас були, тож зовсім скоро ми були за останньою стіною й наші з Дартеном пошуки повноцінно починалися.

Сходи, витесані з давнього каменю, вели вниз, у темряву, де лише тьмяне світло смолоскипів ледь освітлювало шлях. Повітря тут було важким і сирим, з запахом цвілі та старовини. З кожним кроком ми все глибше поринала у морок, відчуваючи, як таємниця підземелля огортає нас своїми холодними обіймами.

Нарешті ми дійшли до кам'яного майданчика, де сходи обривалися. Перед нами лежала широка кімната, освітлена лише кількома смолоскипами, що висіли на стінах. Вона була порожня, за винятком масивного кам'яного столу, що стояв посередині. На ньому ж лежала старовинна книга, пожовклість сторінок якої лише збільшував тріскотливий вогонь.

Я підійшла до столу й обережно розкрила книгу. Її сторінки були заповнені дивними символами та малюнками, які я не могла розпізнати. І чим довше я в низ вглядалася, тим більше картинка ставала все розмитішою. Раптом, з глибини підземелля долинув глухий звук, схожий на стогін. Ми з Дартеном переглянулися, швидко розбігшись по сторонах.

Хтось був тут з нами. Хтось, хто знав таємницю цієї книги. Хтось, хто знав таємницю цього замку.

Зробивши глибокий вдих, я стисла рукоятку меча, що висів на стіні й приготувалася висмикнути його звідти, чекаючи невідомого. Дартен же зник десь у темряві. Лише його ледь чутні кроки відлунювали в коридорі. А потім схрестилися мечі. Іскри сніпом осипалися навколо Дартена та загадкової постаті у плащі. Кам’яна рука блиснула під світлом смолоскипа, миттю ховаючись під довгий рукав.

Я зібралася з духом й зробила випад, допомагаючи Дартену трішки віддихатися й повернутися до бою. Суперник був на диво вправним і як ніколи розуміла, що навіть нам двом важко буде впоратися проти нього. А коли я зробила черговий випад, його каптур зірвався з обличчя, відкриваючи його…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍