Софія Вітерець - Право на кохання, Софія Вітерець

Розділ 20

Крок за кроком ми просувалися все далі й далі. Все ті ж стіни, оточували нас. А цокіт невеличких каблучків, які взула спеціально під сукню, вже здавався невід’ємною частинкою нашої мандрівочки.

Журналісти подейкували, що десь тут має бути щось на зразок архіву. А до нього мають вести ряди підземель з не меншою кількістю цікавенького навколо. Вони були сповнені небезпек. Не таких, звісно, до яких всі звикли. Магією тут і не пахло. Але ось для герцогині, що виросла в досить таки прекрасних умовах, це було ще більше зло, ніж та ж минула подоба Дартена.

Я постійно ризикувала спіткнутися об нерівну підлогу, стати в щось слизьке й відразливе на запах або зачепитися за виступ у стіні. А ще ці павуки! Їхні липкі тенета були розкидані по всій стелі та стінах, і я ледь не проковтнула одного з цих волохатих мешканців, коли він раптово спустився на мене згори.

Дартен же лиш розреготався, заглушаючи своїм сміхом все підземелля. А я кинула на нього красномовненький погляд, адже досі не могла йому пробачити, що він кинув мене напризволяще під час бою за життя.

— Смійся, смійся, — пробурмотіла я собі під ніс, витираючи з обличчя павутину. — Але ти ще побачиш, на що я здатна.

Ми йшли далі, глибше в підземелля. Повітря ставало все холоднішим і сирішим, а запах цвілі вже не просто дратував, а спирав подих. Мусила навіть спинятися на добрячі хвилини, щоб прийти до тями й зібратися з силами. Здавалося, що й сам час тут зупинився, і лише ми з Дартеном порушували цю тишу.

Раптом я почула якийсь звук. Він був тихий, але досить чіткий, ніби краплинки води падали на камінь. А ще до нас долинало якесь дивне шкряботіння. Не здивувалася б, якби це були якісь гризуни, хоча звук був дещо знайомим. Дивно, ніяк не могла зрозуміти, що ж це таке.

— Як думаєш, що це за шкряботіння? — прошепотіла я, повертаючись до Дартена. Чому шепотіла — не розуміла й сама. Адже ми вже встигли переконатися, що окрім павуків та гіпотетичних гризунів, тут вже нікого не зустрінемо.

— Може, просто краплі води?

— Шкрябають по аркушу паперу? — дещо роздратовано запитала, нарешті розуміючи, що сама ж знаю відповідь на власне питання.

— Сюди, — промовив Дартен, першим ступаючи в незрозумілий темний виступ та затягуючи мене за руку слідом.

Ми йшли мовчки, прислухаючись до кожного звуку. Стук ставав все чіткішим і чіткішим, поки врешті ми не дійшли до кінця коридору й Дартен відгорнув важкий припорошений килим, що закривав вхід до старовинного приміщення.

Серце калаталося в грудях, мов птах у клітці, коли ми з Дартеном ступили до темної кімнати. Повітря тут було густе від пилу й пахло старовинними паперами. Скрізь, куди сягало око, на полицях лежали стоси книг і пожовклі рукописи, мов свідки давно минулих часів.

Шкряботіння, яке привело нас сюди, стихло, але напруга висіла в повітрі, густіша за пил. Дартен вказав рукою на дивну тінь та ступив вперед, обережно ступаючи по дерев'яній підлозі та намагаючись обирати дошки, що не скрипітимуть під його вагою. Я ж йшла за ним, не відриваючи очей від темних кутків кімнати, де ховалася невідома істота.

Магія знову клубочилася в мені, готова завдавати ударів. Але цього разу якось спокійніше. Ніби й зовсім не вважала мої страхи грунтовними та вартими витрачених сил. І як не дивно, такі відчуття були вперше. Адже не часто саме магія заспокоює тебе у нелегкі періоди. Я чула, що таке буває лише у найкращих веларійців, але й ніколи не замислювалася, що взагалі зможу віднести себе колись до їх числа.

Раптом з-за однієї з полиць вилетів пухнастий сірий клубок. Він промайнув повз нас, збивши хмару пилу, і зник у глибині кімнати. Це був кіт. Звичайнісінький сірий кіт, який, мабуть, і видавав той дивний звук…

— То хто кого тут у нас боїться? Я хоч на котів не нападаю, — полегшено посміхнулася, хоч і з деяким розчаруванням на душі. Ми ризикували своїми життями, досліджуючи темний архів, аби знайти лише пухнастого пустуна.

— Я б подивився на тебе, якби ти була попереду, — пробурмотів Дартен, ображено насупившись.

— Ну-ну, — посміхнулася я.

Підійшовши до однієї з полиць, провела рукою по корінцях книг. Але коли мої пальці торкнулися товстого фоліанта, обшитого шкірою, щоб ніби кольнуло, привертаючи мою увагу до нього. Я відкрила його й одразу відчула запах старого паперу, що пахнув старовинністю і таємницями.

— Як думаєш, що тут може бути? — запитала я у Дартена, коли зрозуміла, що в такому легкому присмерку точно не зможу почитати.

— Є тільки один спосіб дізнатися, — відповів він з хитрою посмішкою та клацнув щось на стіні, після чого кімната засіяла яскравим світлом, змушуючи мимоволі зажмуритися.

— І давно ти помітив цю клавішу?

— Достатньо, щоб помилуватися, як ти намагаєшся хоч щось видивитися в цій книзі.

— Ну звісно, дуже вже це мила картинка. Герцогиня Кертійська, що перетворилася в якогось крота.

— Дуже милого кротика, — посміхнувся Дартен й таки відрив книгу.

— Що?! — дружно промовили ми, дивлячись на до болю знайомий портрет Елізабет у прекрасній сукні, зеленкаво-золотистого кольору.

— Ти знав? — провела рукою по сторінці фоліанту, вчитуючи у рядки, яким не могла повірити.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍