Хосе Карлос Сомоса - Печера ідей, Хосе Карлос Сомоса

Геракл, — Крантор не обмірковує філософські засади, він діє відповідно до них. Свої переконання він доводить до краю, адже не бажає вірити в те, чого не може досвідчити на практиці, — кажучи це, розгадник видавався задоволеним: схоже, саме цією рисою давнього друга він захоплювався найбільше. — Пам’ятаю… один твій вислів, Кранторе: «Я думаю руками».

— Ти погано його пам’ятаєш, Геракле. Я сказав: «Руки теж думають». Але згодом я поширив цей вислів на все тіло…

— То ти й кишками думаєш? — усміхнувся Діагор. Під впливом вина він став циніком, як то трапляється з тими, хто п’є рідко.

— А також сечовим міхуром, прутнем, легенями й нігтями на ногах, — перелічив Крантор, а по хвилі додав: — А ти, Діагоре, як я розумію, теж філософ?

— Я ментор у Академії. Ти чув про Академію?

— Звісно! Її ж бо заснував наш добрий приятель Арістокл!

— Ми вже віддавна звемо його на прізвисько — Платон, — Діагора приємно здивувало, що Кранторові відоме справжнє ім’я очільника Академії.

— Знаю. Перекажи йому, що на Сицилії його часто згадують.

— Ти відвідував Сицилію?

— Можна сказати, я прибув звідти. Подейкують, тиран Діонісій розсварився зі своїм шурином Діоном лише через учення твого приятеля…

Діагор зрадів, почувши таку звістку.

— Платон буде втішений дізнатися, що його подорож до Сицилії починає давати плоди. Але чому б тобі самому не сказати йому про це, Кранторе? Прошу тебе, навідайся до нас в Академію, коли забажаєш. Якщо хочеш, приходь на вечерю — тоді ти зможеш взяти участь у наших філософських діалогах…

Крантор із веселим виразом на обличчі роздивлявся чашу з вином так, наче вгледів у ній щось украй кумедне чи цікаве.

— Дякую тобі, Діагоре, — відказав він. — Я подумаю, але, правду кажучи, ваші теорії не надто мене ваблять.

І, наче невідь-як дотепно пожартувавши, він стиха розсміявся.

Трохи збентежившись, Діагор приязно запитав:

— А які теорії тебе ваблять?

— Життя.

— Життя?

Крантор кивнув, не відводячи очей від чаші.

— Життя — це не теорія, — зауважив Діагор. — Щоб жити, досить лише бути живим.

— Ні, жити треба навчитися.

Філософ, який ще хвилю тому збирався йти, відчув професійний інтерес до розмови. Він трохи нахилив голову допереду й кінчиками тонких пальців погладив свою охайну афінську борідку.

— Цікава річ — те, що ти кажеш, Кранторе. Поясни мені, будь ласка, адже, боюся, я цього не знаю: як, на твою думку, навчитися жити?

— Я не можу цього тобі пояснити.

— Але ж ти, схоже, навчився-таки?

Здоровань притакнув кивком голови.

— Як же можна навчитися чогось, що потім неможливо пояснити? — запитав Діагор.

Крантор несподівано продемонстрував разок білих зубиськ, що зачаїлися в лабіринті густого заросту.

— Афіняни… — пробуркотів він так тихо, що Діагор спершу навіть не розчув до пуття. Але чимраз голос його дужчав, немовби Крантор на шаленім скаку звіддаля наближався до свого бесідника. — Байдуже, як довго тебе не було в місті, ви завжди лишаєтеся тими самими… Афіняни… Ох, ця ваша пристрасть до гри слів, софізмів, текстів, діалогів! І цей ваш спосіб навчатися — приклеївшись дупою до лавки, слухати, читати, міркувати над значенням слів, вигадувати аргументи й контраргументи в нескінченнім діалозі! Афіняни… почасти — люди, що глибоко мислять і слухають музику… а почасти — і таких значно більше, але ними керує та перша група, — люди, які радіють і страждають, не вміючи ні читати, ні писати… — він рвучко підхопився з місця і підійшов до віконця, крізь яке долинав невиразний гамір ленейських веселощів. — Слухай, Діагоре… Це справжній афінський народ. Його історію ніколи не викарбують на поховальних стелах, вона не збережеться на папірусі, де ваші філософи лишають свої дивовижні твори… Цей народ навіть не говорить — він мукає, реве, наче оскаженілий бугай… — Крантор відступив від вікна. Діагор помітив у його рухах щось дике, майже звірине. — Ці люди їдять, п’ють, злягаються й розважаються, вірячи, що перебувають у божественному екстазі… Послухай їх!.. Вони там, надворі.

— Є різні типи людей, подібно як є різні ґатунки вина, Кранторе, — зауважив Діагор. — Той люд, про який ти мовиш, не вміє як слід користуватися своїм розумом. Ті ж, хто вміє, належать до вищої категорії і хоч-не-хоч повинні керувати…

Його урвав дикий викрик. Цербер підтримав гучне обурення свого хазяїна несамовитим гавкотом.

— Розум?.. А навіщо вам розум?.. Це розум підказав вам війну зі Спартою?.. Розум розпалив амбіцію створити власну імперію?.. Перікл, Алківіад, Клеон — це ті люди, що привели вас до згуби!.. Вони користувалися розумом?.. А тепер, після поразки, що вам лишається?.. Розумувати про минулу славу!

— Ти мовиш так, наче сам не афінянин! — запротестував Діагор.

— Покинь Афіни, і ти теж перестанеш ним бути! Афінянином можна бути лише всередині мурів цього безглуздого міста!.. Перше, що дізнаєшся, вийшовши звідси, — це те, що не існує єдиної істини: кожен має свою власну. А далі — розплющуєш очі… і бачиш лише чорноту хаосу.

Запала мовчанка. Припинився навіть Церберів лютий гавкіт. Діагор обернувся до Геракла, немовби той мав щось сказати, але той, здавалося, поринув у власні роздуми, із чого Діагор виснував, що розгадник вважає бесіду виключно «філософською» і лишає право на всі відповіді йому. Філософ прочистив горло і сказав:

— Я розумію, що ти маєш на увазі, Кранторе, але ти помиляєшся. Ця чорнота, про яку ти мовиш і в якій бачиш тільки хаос, — це лише твоє незнання. Ти гадаєш, що немає абсолютних, непохитних істин, але можу тебе запевнити: вони є, хоч їх і важко осягнути. Ти кажеш, що кожен має власну істину. Я ж відповім тобі, що кожен має власну думку. Ти зустрічався з багатьма дуже різними людьми, які розмовляли різними мовами й на все мали різні погляди. Через це ти дійшов помилкового висновку, що немає нічого, що мало би для всіх однакову цінність. Але річ у тому, Кранторе, що ти тримаєшся за слова, за визначення,