Ірина Кузьменко - Один постріл , Ірина Кузьменко

Розділ 13

Встала о сьомій ранку. Згадала, що потрібно заплатити ще за місяць проживання. Порахувала гроші, повинно вистачити. У доброму гуморі пішла у ванну кімнату. Не знаю, скільки часу простояла в душовій, але збадьорилися так нормально, особливо тоді, коли потекла холодна вода. Закуталася в рушник та поглянула на себе в дзеркало. Потішилася, що принаймні хоча б зараз маю більш-менш нормальний вигляд: синців немає, губа вже не така стрьомна, як учора.

Довго збиралася, ніби на побачення, а не на ділову зустріч, адже саме такою вона й повинна бути! Принаймні я так собі надумала. Головне, подобатися собі. Поглянувши в люстерко, всміхнулася. Мені сподобався мій зовнішній вигляд. Покрутилась перед дзеркалом у ванній кімнаті. Легко накручене волосся, невиразний макіяж, але довго наводила туш, від чого вії стали ще більшими, підкрученими та об’ємними. І сьогодні не відмовилася від олівця для очей. Спочатку нанесла зволожувальний крем на губи, потім рожеву губну помаду. З макіяжем та зачіскою було готово. Тепер прийшов час на одяг. Сумно, адже одягу в мене не так і багато. Чорну сукню не хотіла одягати, а то ще подумає про якусь романтику з мого боку, а воно мені не дуже потрібно. Чи потрібно? Дідько, із цим питанням вирішу потім. На допомогу прийшли темні джинси, короткий в’язаний светр та чобітки. Закинула сумку через плече й без попередження вирішила навідатися в гості. Якщо вдома його не буде, тоді вже й зателефоную.

Декілька разів блукала, адже не з першого разу змогла знайти потрібний будинок. Прийшлося навіть просити допомогу в перехожих. Близько одинадцятої години я вже стояла перед квартирою Даніеля й переступала з ноги на ногу, не наважуючись постукати у двері. А це була моя ще одна помилка: або варто було попередити, або коли хотіла вже йти з будинку, то краще було відразу тікати, адже двері квартири відкрилися і я побачила гарну білявку. Вона витріщилась на мене, я — на неї. Коли позаду білявки з’явився Даніель, обмотаний лише одним рушником на стегнах, то тепер мій погляд був прикутим до нього. Ну що ж, молодець, Мирославо! Я застигла й не знала, як ще пояснити свої емоції.

— Дане, до тебе тут прийшли! — першою прийшла до тями білявка. Вона посміхнулася, а потім, примружившись, злобно зиркнула й відвернулася.

Такою дурепою я ще себе ніколи не відчувала.

— Патриціє, тобі вже час йти!

Дівчина надула губи та, виходячи з квартири, штовхнула мене плечем. Даніель перевів на мене погляд.

— Заходь! — кивнувши, спокійно промовив.

Я ще стояла біля квартири та не наважувалась зайти. Даніель підійшов, взяв мене за руку й закрив двері. Я не підіймала очі. Відчула, як щоки почали горіти від сорому. Моя впевненість провалилася крізь землю.

— Вибач, — прошепотіла. — Потрібно було попередити, перед тим, як приїздити.

— Потрібно було, — таким же спокійним тоном промовив, як і кілька секунд назад.

Я тупцювала на місці й не знала, чи варто взагалі розпочинати розмову. Глибоко вдихнувши, все ж таки наважилася підняти голову. Сірі очі дивилися на мене із цікавістю. Опустила погляд нижче, помітила легку усмішку на вустах. Серце вистрибувало з грудей так, що стало страшно від того, що він може почути. Перевела подих та закусила нижню губу.

— Мирославо, тобі щось потрібно? Чи ти просто так прийшла в гості?

Даніель розвернувся. Поглянула на його спину, потім на вологе волосся.

«Ну звичайно, після такої гарячої кралі треба душ прийняти!» — злобно подумала про себе й зробила кілька кроків.

Оглянулася. Квартира-студія була досить затишною. Спальне місце відділено шафою, робочий кабінет, принаймні я так подумала, адже там висіла груша. Кухонний простір відгороджено барною стійкою. Пройшлася далі та побачила лоджію. Почувши позаду кроки, обернулася. Даніель був одягнутий у чорні спортивні штани та сіру футболку.

— Каву будеш? — усміхнувся.

— Так, — відповіла та, скинувши сумку, присіла на диван.

Я розгубилася й не знала, із чого розпочати розмову. Даніель готував каву та час від часу поглядав на мене.

— Ну так ти скажеш, навіщо прийшла?

Я закліпала очима. Дійсно, чого я прийшла? Краще відразу сказати так, як є.

— Я хочу влаштуватися на роботу в клуб «Віалон». Для цього мені потрібні нові документи!

Даніель застиг. Підняв голову й нахмурився.

— Погана ідея!

— Мені потрібні гроші, — перше, що спливло на думку, тихо промовила.

— У тебе є вже робота. Наскільки я пам’ятаю, у тебе є вища освіта. Знайомий твоєї родини працює в посольстві, невже він не знайде місце для тебе?

— Я, мабуть, даремно прийшла! — піднялась із дивану, закинула сумку на плече та вже збиралася йти.

— Із цим проханням — дійсно даремно!

— Можливо, ти й правий, — оглянулася. — Можливо, я ганяюся за тінню та своїм болем. Але я впевнена в одному: сестра не могла покінчити життя самогубством. Якщо ти її хоч трішки знав, можеш зрозуміти мої почуття. У мене є ідея, і я втілю її, з тобою чи без тебе.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍