Ханс Рослінг - Фактологія

численні аварії. Власники авіакомпаній у всьому світі зрозуміли потенціал пасажирського повітряного руху, але вони також збагнули, що польоти мали стати безпечнішими, щоб більшість людей нарешті наважилася подорожувати в такий спосіб. У 1944 році всі представники зустрілися в Чикаго, щоб узгодити правила й укласти конвенцію з дуже важливим Додатком 13. Це була стандартизована форма звітності про інциденти, якими всі погодилися ділитися, щоб учитися на помилках одне одного.

Відтоді кожна авіакатастрофа чи повітряна пригода з комерційним пасажирським літаком розслідується й реєструється; постійно визначаються фактори ризику; у світі впроваджуються нові, досконаліші процедури безпеки. Овва! Можна сказати, що Чиказька конвенція є одним із найдивовижніших прикладів світової спів­праці в історії людства. Вражає, як добре люди можуть працювати разом, коли їх припирають до стіни однакові страхи.

Інстинкт страху настільки сильний, що може примусити людей усього світу мирно співпрацювати, щоб досягти успіху. Він настільки сильний, що примусив нас не бачити 40 мільйонів успішних польотів щороку. Так само, як і прибрати 330 000 дитячих смертей від діареї з телеекранів.

 Війна і конфлікт

Я народився в 1948-му, через три роки після закінчення Другої світової війни, у якій загинуло 65 мільйонів людей. Ніхто не вдавав, що немає загрози ще однієї світової війни. Але вона так і не почалася. Натомість настав мир: найдовший в історії мир між суперсилами.

Нині конфлікти і смертельні наслідки від них є рекордно низькими. Моє життя припало на наймирніші десятиліття в історії людства. Якщо дивитися новини з нескінченним потоком жахливих видовищ, то в це майже неможливо повірити.

Я не прагну казати, що кошмарів немає, коли, безсумнівно, вони все ще існують. Я не намагаюся применшити важливість припинити нинішні конфлікти. Пам’ятайте: речі та явища можуть бути поганими й одночасно покращуватися. Поліпшуватися, але й досі залишатися поганими. Колись світ був здебільшого диким і жорстоким, але зараз він уже не такий. На жаль, сирійців усі ці тенденції мало втішать. Там світ і досі лишається диким і жорстоким.

Сирійський конфлікт, імовірно, матиме найбільше людських жертв із часів ефіопсько-еритрейської війни в 1998–2000 роках. Ми не знаємо загальної кількості загиблих, як і не знаємо, чи продов­жуватиметься й розповсюджуватиметься цей конфлікт далі. Якщо кількість жертв зупиниться на десятках тисяч, то його назвуть менш кривавим за найгірші війни 1990-х. Якщо кількість жертв становитиме 200 000, то цей показник не перевищить результати 1980-х років. Навряд це якось заспокоїть тих, хто живе в тому страхітті, але те, що смертність через воєнні дії щодесятиліття зменшується, має трохи заспокоїти решту світу.

Загальна тенденція до зменшення насилля — це не просто ще одне покращення. Це найпрекрасніший з усіх аспект. Саме розповсюдження миру за останні десятиліття уможливило решту покращень. Ми маємо дбати про цей крихкий дар, якщо сподіваємося досягти наших благородних цілей — співпраці задля стабільного майбутнього. Без миру в усьому світі ви можете забути про будь-який глобальний прогрес.

 Зараження

У моєму дитинстві загроза Третьої, ядерної, світової війни була дуже реальною. Це почалося в 1950-ті і тривало ще 30 років. Вона була реальною для більшості людей. Перед нашими очима ще були картини жертв Хіросіми, новини, які показували супердержави, що вигравали ядерними м’язами, наче бодібілдери на стероїдах, одне ядерне випробування за іншим. У 1985 році комітет Нобелівської премії миру оголосив, що ядерне роззброєння стало фундаментом миру у світі. І мені дали премію. Ну, не особисто мені, а міжнародному рухові «Лікарі світу за запобігання ядерної війни» (IPPNW), і я пишався тим, що є членом цієї організації.

У 1986 році у світі налічувалося 64 000 ядерних боєголовок. Сьогодні — 15 000. Отже, інстинкт страху все ж допомагає світу позбутися деяких жахів. В інших випадках він виходить з-під контролю, спотворює нашу здатність оцінювати ризики та завдає серйозної шкоди.

11 березня 2011 року в Японії стався страшний землетрус з епіцентром у Тихому океані на глибині 24 кілометри. Це зрушило основний острів країни на 2,5 метра на схід та спричинило цунамі, яке годиною пізніше досягло узбережжя й убило приблизно 18 000 лю­дей. Цунамі виявилося вищим за стіну, побудовану для захисту атомної електростанції у Фукусімі. Провінцію затопило водою, а світові новини затоплювали світ страхом перед фізичною шкодою та радіоактивним забрудненням.

Люди тікали з провінції якомога швидше, але 1600 осіб цього зробити не встигли й загинули. Їх убив не витік радіації. До цих пір немає жодного повідомлення про смерть хоча б однієї людини від того, від чого власне люди й тікали. Ці 1600 осіб загинули тому, що вони тікали. Здебільшого це були люди літнього віку, які померли від фізичного та морального перенавантаження і стресів під час евакуації або вже в евакуаційних притулках. Їх убила не радіація, а страх радіації. (Навіть після найстрашнішої катастрофи на Чорнобильській АЕС у 1986 році, коли стільки людей очікували значного збільшення смертності, слідчі-експерти ВООЗ не могли підтвердити очікування, навіть серед мешканців цього регіону). У 1940-х було відкрито нову хімічну диво-речовину, яка вбивала багатьох набридливих комах. Фермери були щасливі. Люди, які боролися з малярією, теж були щасливі. ДДТ розбризкували над полями, болотами, в оселях і не замислювалися над погано дослідженими побічними ефектами. Винахідник дусту отримав Нобелівську премію.

У 1950-х перші екологічні організації у Сполучених Штатах звернули увагу на накопичення ДДТ не лише в рослинах, а й на один рівень вище в харчовому ланцюзі — в організмах риб і птахів. Відома письменниця й науковиця Рейчел Карсон у книжці «Мовчазна весна», яка стала світовим бестселером, розповіла про те, як вона помітила, що в її регіоні шкарлупа пташиних яєць стала набагато тоншою. Думка про те, що людям дозволялося розповсюджувати невидимі речовини, щоб убивати комах, а влада при цьому замовчувала, що ці речовини шкодять тваринам і людям, звичайно, жахала.

З’явилися побоювання щодо недостатнього регулювання й безвідповідальності, що спричинили появу екологічному руху. Він, а також подальші скандали, до яких призвели забруднення через розлив нафти, втрата працездатності робітників через використання пестицидів на полях, аварії на атомних станціях, у світі є гідні нормативи з хімічної безпеки, що охоплюють багато країн (хоча цій галузі ще далеко до вражаючих результатів авіаіндустрії). ДДТ було заборонено в кількох країнах, а гуманітарним організаціям довелося припинити його використання.

Але є одне «але». Побічним ефектом став суспільний страх перед хімічним забрудненням, що вже майже нагадує параною. Це називається «хемофобія».

Це означає, що розуміння фактів про такі явища, як вакцинація дітей, атомна енергія і