Вероніка Вієрі, Михайло Мішин - Таємниця Квітки Життя, Вероніка Вієрі, Михайло Мішин

- Отже, Дух Печер, ще той штукар. Твердої поверхні під ногами не видно, але насправді вона є. Але це ж вихід! Ризикнути ступити у повітря навряд чи я зможу. Але чому б не зробити собі дорогу з каміння? 

Артур заходився виконувати свій план. Він озирнувся назад, повернувся до коридору, яким проходив, пошукав під стінами. Через якийсь час біля нього вже була купа каміння необхідного розміру. На кожному з них помістилась би його стопа. Потім хлопець почав вправлятись у влучності, кидаючи камінці так, щоб прокласти камінням дорогу над вогняною прірвою. Тепер справа була за малим - піти по ній.

Артур вирішив довго не зволікати з цим, щоб геть не дати змоги тривожним думкам з’явитися. Ось він уже й зробив перший крок над прірвою. У першу мить здалося, що камінь трохи просів під ступнею. Але потім Артур відчув, що нога стоїть на ньому вже твердо й впевнено, мов на землі. Наступні кроки були сміливіші. Але все ж хлопець ставив стопу обережно і переставляв іншу ногу, переконавшись, що все гаразд.

Все спрацювало, як треба. Артур досить впевнено йшов по твердій поверхні каміння. Але ж хіба не випробувати долю він сюди прийшов? Хлопець добре знав, що в прірву дивитися не можна. Він постійно це собі повторював, намагаючись дивитись лише на каміння під ногами. Але хто б втримався?! 

На середині провалля Артур таки глянув униз. Нереальна, мов сон, чорно-червона картина темноти й вогню мала магнетичну силу. У хлопця закрутилась голова, потемніло в очах. Він просто тієї миті не помітив, що поставив ногу не на центр каменю, а на самісінький його край. Нога ковзнула і він втратив рівновагу. Падаючи, хлопець випустив ліхтар, вхопившись за камінь. Серце билось, мов навіжене, в скронях гучно пульсувала кров. А Артур так і висів над вогняною рікою, вчепившись обома руками за свій кам’яний острівець.

В цей час у свідомості хлопця прозвучали слова Алессіо:

- Правдою стає те, у що ти віриш.

Хлопець тепер дивився лише вгору. В голові лунало мов заклинання:

- Я не здамся! Я зроблю те, заради чого прийшов сюди.

Він напружився і став підтягатись. Йому вдалося закинути лікоть і вхопитися іншою рукою за протилежну частину каменю. Потім Артур підтягнувся до грудей і поволі став на коліна. Ще хвилина - і хлопець повільно піднявся на ноги.

Тепер Артур ступав, дивлячись тільки на камені. Світлом для нього був відблиск полум’я з прірви. Лишилося ще кілька кам’яних острівців під ногами. Крок, іще один - і Артур ступив на тверду поверхню. Провалля лишилось у нього за спиною, а хлопець нарешті упав на землю.

- Я зробив це! Бачив би Алессіо! - в очах все ще темніло, ноги підкошувалися, та він був щасливий.

Артур тепер прагнув просто видихнути весь стрес останньої години. Якийсь час він просто лежав, прикривши очі.

- Але ж як тепер бути без ліхтаря? - перша думка, що повернула його до дійсності.

Ліхтар в цей час левітував посеред прірви. Він знаходився так далеко, що діставати його годі було й думати.

- Якщо відійду від вогняної прірви на кілька кроків, для мене знову настане суцільна темрява, - міркував хлопець.

Тим часом його очі трохи вже звикли до темноти. Артур сів, роздивляючись простір навколо себе. Та в наступну хвилину хлопець мало не підскочив. Ліворуч, на відстані витягнутої руки біля нього лежав скелет людини!

- Щоб тобі! - вигукнув хлопець, відсахнувшись у першу мить.

Потім наблизився й оглянув все навколо.

- Мабуть, це один із шукачів скарбів, - сказав до себе Артур. - Що з ним тут трапилось? Думаю, не треба мені надовго затримуватись на цьому місці, - вирішив юнак.

Та раптом звернув увагу на те, що біля скелета валялись якісь речі. Роздивившись, Артур помітив лопату, мішок, фляжку, кірку і смолоскип.

- Смолоскип! - задоволено вигукнув хлопець. - Те, що треба! Я знову зі світлом!

Артур витяг швидко кресало і запалив смолоскип. Тепер він зміг знову освітлювати собі шлях. Хлопець побачив, що попереду нього є неширокий прохід у черговий кам’яний коридор. Тож обережно, озираючись навколо, хлопець зайшов у нього і попрямував уперед.