Вероніка Вієрі, Михайло Мішин - Таємниця Квітки Життя, Вероніка Вієрі, Михайло Мішин

- Обійди камінь і підійди впритул до скелі.

Коли хлопець підійшов зовсім близько, то за ковдрою густих колючих кущів справді побачив лаз, що вів углиб. Звідти був відчутний вогкий подих, сповнений темряви й невідомості.

Униз вели круті кам’яні сходи.

- Не передумав? - не без іронії перепитала Дея.

- Ні, - впевнено відповів хлопець.

Вовчиця сіла біля входу в печеру. Артур на хвилину сів поруч, притулившись головою до її шиї.

- Вже піду. Побачимось, - сказав він.

Вставши на ноги, подивився ще раз на Дею. Тепер погляд вовчиці був зовсім не суворим. Хвилина прощання зігріла холодну синь її очей.

- Запам’ятай, що тепер скажу. Якщо зрозумієш, то це допоможе тобі не тільки в підземеллі, а також коли вийдеш із нього, - сказала вона.

В цю мить голос Деї здався трохи схвильованим.

- Гаразд, запам’ятаю.

- Не все те, що бачать очі, справжнє. І не все те несправжнє, чого не можна побачити. 

Даючи хлопцю обміркувати почуте, Дея тепер стояла мовчки, ніби прислухалася до лісової тиші. ЇЇ ніщо не порушувало.

- Тепер іди, - трохи згодом додала вона, - чекатиму на тебе. Зустрінемося на нашому місці, на верхівці гори.

Артур витяг із кишені кресало і запалив ліхтар. Пригнувшись, зробив перший крок у підземелля. М’яке світло ліхтаря освітило темно-сірі вогкуваті стіни. Нерівні слизькі кам’яні сходи не віщували легкого початку мандрівки. У темряві геть не було видно, де вони закінчувались вглибині.

Поволі Артур йшов донизу, дивлячись під ноги. Чим нижче він спускався, тим ставало холодніше і непривітніше. Раптом хлопець послизнувся. Ступати треба було обережно. Поступово стіни почали звужуватися. Де-не-де Артур помічав викарбувані на них якісь таємничі невідомі йому символи.

Коли врешті-решт сходи закінчилися, він пішов вперед вузьким коридором. Попереду було тихо і темно, мов у склепі. Зненацька хлопець аж здригнувся. Прямо йому на обличчя налетів бридкий кажан. Артур встиг відмахнутися. Піднявши ліхтар, хлопець помітив що вся стеля вкрита тими створіннями. Лишалось не шуміти, не робити різких рухів і сподіватись, що їм до чужинця немає ніякого діла. Тим часом коридор поволі почав розширюватися, а стеля ставала вищою.

Та раптом хлопець відчув поштовх з-під землі. Артура від неприємної несподіванки аж холодом обдало. Він зупинився і прислухався. Час від часу землетруси траплялись на острові. Але зараз це було так невчасно! Другий поштовх! Кажани зірвалися зі своїх місць, залопотіли крильми, мов скажені, стали скрізь літати. Всюди лунав їх неприємний різкий писк.

Земля під ногами вже раз по раз тремтіла й здригалася. Обвал міг початися щохвилини. З-під землі та з усіх боків почав вчуватися моторошний монотонний гул. Зі стелі посипалося дрібне каміння. Поштовхи підсилювалися.

- Може, побігти назад? - промайнула думка, але Артур її відразу відігнав.

Та після нового потужного поштовху думка повернулась:

- Землетрус же! Поки ще є час, треба нагору! - миттєве сум’яття штрикнуло свідомість.

Хлопець на мить зупинився. Але вперте бажання досягнути мети виявилось сильнішим. І Артур між поштовхами знов продовжував просуватися вперед.

За кілька хвилин він із вузького темного коридору потрапив до чималої кам’яної печери. Тим часом до неприємного гулу додалися дивні звуки, ніби завивання вітру чи якогось привида.

- Точно! - Сяйнула здогадка в голові Артура, - це ж мене так Дух Печер зустрічає. Я його не бачу, та він тут!

Звертаючись у темряву, ніби намагаючись перекричати гул, стогін, завивання, звук від падіння каменів, Артур закричав:

- Духу Печер, вислухай мене! Мені дуже потрібна твоя допомога, вона потрібна жителям...

В цю мить відбувся поштовх такої сили, що скеля затремтіла. Роздався жахливий звук, ніби всі камені разом тріснули навпіл.

- Нахабний злодію! Ти пошкодуєш, що твоя нога ступила у цю печеру! - почув Артур жахливий низький голос.

Здавалось, що той голос линув звідусіль: народжувався під землею, відбивався від стін, наповнював навіть повітря.

- Або зараз забирайся геть, або залишишся тут назавжди! Ця мить - твій останній шанс!

Раптом серед печери роздався удар грому. І на очах Артура за кілька метрів попереду земля немов розчахнулася навпіл. Тріщина миттєво стала розповзатися. А на її місті зяяло темне провалля, з якого йшов дивний тьмяно-червоний відблиск.

Виття припинилось, земля перестала здригатись, Дух Печер більше не сказав ні слова і не показався. Була моторошна тиша. За кілька хвилин Артур підійшов до краю прірви й подивився донизу. У глибині клекотіла і червоніла вогняна магматична ріка.

Спочатку від несподіваної швидкості всіх подій хлопець трохи розгубився. Та за кілька хвилин думки в голові почали клекотіти, мов той вогонь унизу:

- Дух навіть не вислухав, нічого не дав пояснити! Та я все одно знайду його! Потрібно перебратися якось через прірву. Але як?!

Артур дивився на химерний розлом у землі, що стався на його очах і розбурхав оту вогняну стихію у безодні.

“От халепа!”- вигукнув Артур, жбурнувши щосили вниз перший-ліпший камінець, який трапився йому під ногами.

А у наступну мить хлопець просто остовпів, не вірячи власним очам! Хто зна, можливо, той камінь вирішив, що у вогняну прірву йому поки ще не час? Але він просто зависнув у повітрі! Після хвилини заціпеніння, у свідомості Артура блиснула здогадка: ось що мала на увазі Дея! 

- Отже, не все те, що бачать очі, справжнє, - сам до себе проговорив хлопець.

- Просто у такий спосіб Дух Печер хоче залякати мене і примусити не йти далі, - подумав він.

Артур миттєво вирішив перевірити здогадку. Він підіймав камінці й жбурляв у різні сторони над проваллям. Вони теж зависли, немов левітуючи над прірвою.

Після того, як Артур трохи заспокоївся від несподіваного відкриття, він почав розмірковувати: