Емілія Зінченко - Наздогнати щастя, Емілія Зінченко

Раптом до лави підійшов ще один покупець. Мабуть, останній. Надія не одразу впізнала, що то був Генрі. Вона зашарілася й водночас засоромилася.

– Добрий вечір, Генрі.

– Добрий.

– Дозволь я все поясню.

– Що поясниш? – спитав Генрик доволі спокійно. Він не виглядав ображеним.

– Те, чому я так раптово пішла від тебе з гостин.

– Надя, я про це навіть не згадую, – дідусь широко всміхнувся, – Ти що, хвилювалася про це?

– Е, так.

– Правду казала, тобі слід менше за все турбуватися.

– То все добре? Чому ж ти не говорив зі мною?

– Я якраз прийшов це пояснити.

Генрі привернув на себе увагу родини. Бен з Кларою підійшли до нього й спитали, що він бажає придбати.

– Я тут не для купівлі.

– То чим можемо допомогти?

– Нічим, дякую, – одказав той, – Просто знаєте, нам так пощастило жити в таких гарних краях, – вів до чогось він, – Хіба можна бути на когось злим? Скажіть, це ваша сироварня? – Генрі вказав пальцем.

Вмить у дорослих і дітей щось стиснулося всередині.

– Заспокойтеся, мені нічого не потрібно, – сказав незворушно Генрі, – Просто селом ходять плітки про вас, хотів спитати: чи правда, що у вас її бажають відібрати?

– Так, але вона наша! – випалив Фред. Тут його голос раптом впав, – Принаймні, до завтра точно.

Бен відкрито та стисло все розповів.

– Тоді прошу, візьміть це, – Генрі ввічливо простягнув трохи грошей. Бену з Кларою стало трохи незручно, але гроші вони таки взяли. Чоловік підняв капелюха на прощання й пішов.

За ним одразу ж підійшла якась жінка. Вона підслухала розмову й теж запропонувала гроші, аби підтримати родину. За нею почали приходити друзі, знайомі, сусіди – всі, хто тільки знали Бена з Кларою та їхніх дітей. Родина була рада, зрозумівши, що вони не одні.

***

Ввечері вся родина святкувала на кухні. Клара тільки й встигала наливати усім чаю, а Надія радісно всіх пригощала своєю випічкою. Дітям сьогодні дозволили лягти спати тоді, коли захочуть. Дядько також був з усіма. Вони нарешті назбирали ті три тисячі фунтів! Навіть трохи більше.

Раптом хтось постукав у двері. Бен відчинив і побачив знайоме лице, то був Генрі. Вже вдруге вони побачилися за день. Дідусь пройшов у дім. Йому запросили випити чаю, але він відмовився. Натомість попросив показати документи де зазначено, що сироварня належить їм. Спочатку ніхто не вронив ні слова, а тоді Бен спитав:

– Навіщо Вам наші папери? – він намагався промовити це якомога спокійніше.

Генрі всміхнувся й одповів:

– Мало хто знає, але раніше, будучи ще молодим, я працював у відділку поліції. Зараз змінив роботу, – почав він з цього й усміхнено подивився на Надю, яка знала про це, – Але в мені досі залишилося бажання усім допомагати. Будь ласка, покажіть папери.

Бен дістав їх з шухляди й поклав на стіл. Дідусь уважно все перечитав.

– Що ж, – відкашлявся Генрі, ніби збираючись розказати дещо складне, – Це неофіційний лист від Вашого батька, проте в ньому все чітко сказано. До того ж тут є маленька печатка ззаду…

Бен здивувався, що ніколи її не помічав.

– Добре, дуже добре, що ви зберігаєте цього листа, адже завдяки цій печатці, пане, Ви маєте повне право мати амбар та сироварню. Тож ніяка людина не може у вас його відібрати, – закінчив Генрі.

Мить – усього-на-всього одна якась коротенька мить, але яка ж радісна! Настрій змінився у всіх, немов блискавиця. Бен з Кларою вперше без усілякої втоми всміхнулися, а діти поспішили усе розповісти В’язанкові. Навіть Вуллі, який нічого не розумів, заплескав у свої пухкенькі долоні.

Генрі з лагідним обличчям за всім цим спостерігав. В нього з’явилося бажання піти знову працювати поліціянтом. Він тихо попрощався направився до дверей, та Клара його зупинила:

– А що буде з Альфредом?

– Не турбуйтеся, він вам більше не буде дошкулятиме, – мовив Генрі, – Але копію листа слід зробити.