Влада Клімова - Щоденники рієлтора. Чарівниця Діана, Влада Клімова

– Нікого не треба! – спокійно встала вона й посміхнулась.

– Як не треба, Ви ж в крові? Я Ваш рієлтор, з «Новосела». У мене на сторінці замовлення...

– Це не до мене. Вєня подавав. Ми сьогодні розважалися, а потім полаялися й він поїхав. Супруга, бачите, зателефонувала. Вона на Кіпрі париться. А я його іграшка, чи як він каже «нижня»...

Про це я десь, колись читала. Та як тільки дівчина згадала про ігри, я миттю вперлася, наче священник екзорцист. Не хочу навіть чути про співпрацю і комісійних мені від них не треба! Переб'юся. Я ще свої іграшки не забула.

Розквашена «красуня» стояла переді мною й спокійно зубами розв'язувала шовковий вузол на руках. Навіть якби вона попрохала, я б все одно не допомогла. По-перше, це доволі гидко та й не хочу я її чіпати. Вона як і Софія живе серед хворих вигадок, а я чомусь миттю захотіла опинитися в руках мого Коханого. Це там я пристрасна й нестримна, але то тільки наші таємниці!

– В такому разі я прощаюсь. Веніаміну зателефоную. А Ви тримайтеся! Чи як там у вас кажуть? – зневажливо кивнула я й пішла на вихід. – До речі, ворота зачиніть.

– Тю, блін! Я що знову ворота відкрила? Ніяк не розберу, що там на пульті натискати. Папік вчить мене вчить, а я ну ні фіга не пам’ятаю, – сказала дамочка в розірваній білизні й дико розсміялася. Невже їй здається, що бути дурною це смішно?

Я сіла в «мишку» й натиснула виклик:

– Пане Яблонський? Це рієлтор з «Новосела». Я побувала на об’єкті й повинна Вам сказати, що такого не продам. Зверніться де-інде...

– Ого! Малая, ты чего? – зненацька обірвав мене клієнт. – Зачем отказываешь? Я же не пацан! Не хочешь баксы, возьми еврики. Мне пофиг, но продай! Я слышал: ты крутая.

– Я вдячна Вам за комплімент та це не мій рівень, – стояла на своєму крута рієлторка Діана.

– Так не пайдет. Чувиха, абаснуй! – загрозливо продовжив він.

– У мене путівка горить і чоловік чекає... – відверто брехала я, бо з цими працюють лише подібні відмовки.

– Ну, да! С «горящими» всегда беда. А кто твой муж? Я его знаю?

– Ні, не думаю. Перепрошую, дуже поспішаю...

– Тогда бывай! І хорошо тебе паплавать на морях! – він кинув слухавку, а я прикрила очі та злісно вперлася в кермо. Ну, ніяк не звину до цієї гидоти! Інколи мої клієнти - це щось...

В агенції я сіла за комп’ютер та відразу викреслила той об’єкт. Підійшла Жанка:

– Тобі з лікарні телефонували. Сказали, начебто, Навроцька викликає.

– Софія прийшла до тями? Але ж вони мені заборонили відвідини. Де контакт? – знизала я плечима та розуміла, що сьогоднішній день повен пригод і несподіванок.

– Алло! Діана Ковтун. Ви мене шукали? А ось так? Ну, добре їду, – почула я, що дійсно хвора виписується й хоче попрощатись. Тяжкий і довгий буде день! Мій любий, зранку, наче знав...

На серці було важко та я пішла, куди сказали. Софія справді піднялася на ноги й виглядала майже так, як раніше. На ній був діловий костюм і традиційний вузол з волосся на голові, тільки прикраси не брязкали по всьому тілу. Вона сиділа на ресепшні. Я підійшла й спробувала привітно посміхнутись:

– Привіт, Софіє! Як почуваєшся? Радію за твоє одужання...

Вона примружилася й заздрісно кивнула:

– Зі мною ти такою не була. Сліпуче сяйво в очах і рухи, наче танцюєш. Невже він настільки чарівний? Та байдуже! Я їду звідси. Як кажуть: покидаю Батьківщину. Мамин брат кличе до Канади. Каже, що я спадкоємиця його статків, а я й не відмовляюсь. Ти теж знайшла, що шукала.

– Щасливої дороги! Це все, що ти хотіла? – охороняла я від неї своє нове життя.