Влада Клімова - Щоденники рієлтора. Чарівниця Діана, Влада Клімова

Ми говорили, але він не покидав мене та й досі відчував кожну пульсацію і викид. Для нас обох це був нестерпний кайф! Я трішки заспокоїлась, а Він зізнався:

– Я з самого початку вірив, що ти підкоришся мені. Але ж ти норовлива і зовсім не бажала сприймати мене як реальність. А я боровся й переміг! – я не відповіла, бо Він був правий.

Кирило поступово повертався до пізнання наших гріхів. Тепер я збуджено вслухалась: як солодко лоскоче й розтинає моє гаряче мокре лоно його об’ємна ніжна плоть... Пригадувала, як боялась бути дурною у Коханні. Та з кожним новим рухом розуміла, що мій блаженний рятувальник навчить мене, як виживати в ліжку.

Розділ 17. День пригод

Чого тільки не зробиш заради світлого Кохання! Кирило згодився поїхати зі мною на кладовище, до провидиці. Я взяла в голову, що їм обов’язково потрібно познайомитись. А ще хотіла показати Магді: як вона сильно помилялась, відносно долі, що на мене чекає. Ось же вона, моя солодка й вірна Доля, тримає у своїх руках мою долоню та сяє неймовірним щастям... Як можна було такого не побачити? Чому люди вважали, що Магда вгадує безпомилково?

А взагалі я стала страшенно боязка та забобонна. Купила у соборі освячену іконку від дурного ока й тремтіла, щоб наше Кохання ніхто не зурочив. Вночі дбайливо поправляла на спинці у Кирила ковдру, а вранці він взував мене у капці... Вам смішно? А мені ніскільки! Хочу, щоб так тривало вічно і кожну нашу мить.

– Ти одягла термобілизну? Я зараз перевірю, – це так коханий випускає свого рієлтора до праці. Я обіймаю його міцно та як завжди дзвінко сміюся. Наші сусіди звикли чути мій денний сміх й блаженні крики серед ночі. Я не вдаю, просто хочу, щоб мій єдиний був щасливим.

– Все, що накаже мій Господар! Кохаю до нестями й сумую, коли ще навіть не пішла за поріг, – відверто утопаю я в звабливих іскорках Його очей.

– І я кохаю і сумую! Сьогодні можу бути пізно. У мене залік змішаної групи, – винувато говорить мій рятувальник та власноруч замотує мене шарфом.

– Наскільки пізно? – заграю я носиком до нього.

– Я думаю до двадцять другої звільнюсь, – впевнено відповідає мій любий.

– Та хіба ж то пізно? А хто до мене завітав на каву пів на дванадцяту ночі? – згадала як після відрядження на Схід, страшенно зморений, він мужньо прийшов підтримати мене.

– То була битва за Кохання! А зараз ти мені потрібна здорова й енергійна. Я хочу втоми тільки в ліжку. Але ж ти невблаганна трудівниця й заявишся, як завжди ще пізніше, – незадоволено надув він губки і я не витримала та припала до них блаженним поцілунком. Ми цілувалися у передпокої хвилин п’ятнадцять. Я взагалі уже була готова нікуди не йти, але вийшла.

Надворі відчувалася весна. Цьогоріч березень м’який і теплий. Кругом порозливалися калюжі, а сніг пішов у небуття. Я всілася у своє авто й відразу розстібнула шубку:

– Ну, що поїхали, маленька мишко? Сьогодні маємо багато справ!

Наразі мені б не зашкодив «броньовик», яким ганяє наша Стелла. Бо всі мої замовлення в селі. Це я так називаю передмістя, де над дорогою нависають величні дачі нинішніх панів. Ну, точно десь застрягну у багнюці!

Але коли я вибралась за місто, відразу зрозуміла, що проспекти столиці почищені багато гірше. А ці не хочуть забруднити колеса своїх Мерседесів, тому замовили не просто трактор, а чистку з щіткою й дорога була сухісінька до самих їх дворів.

Так і доїхала на першу адресу, раненько й без пригод. Господар показав «палац на продаж». Я все занотувала, розповіла та підписала договір сторін. Ціна розумна й прийнятна. Тому думаю, що пропозиція не матиме проблем.

На іншому кінці поселення мене повинні ще чекати. Я подзвонила біля хвіртки, але ніхто не відповів. Набрала телефон – мовчання. Та ось роз’їхалися ворота. Навіщо? Транспортом я зроду не заїжджаю до дворів. Так було з самого початку. Безпека в нашій справі – це особливий і незмінний пункт.

Окрім того, у нинішніх «панів» майже завжди живуть собаки. Я їх страшенно не люблю. Ніколи не вгадаєш, що у тварини в голові? Буває дивиться привітно та слухняно, але ж воно невинний дикий звір, котрого зачинили в рабстві... Тому тримаю наготові в рукаві маленький шокер, зі свистком. Та ні, не видно тут чотирилапих. Що ж, треба йти у дім!

Зайшла, привіталась. Нікого! Та раптом побачила, що на східцях лежить дівчина. Білизна розірвана в шмаття, а на шкірі довгасті криваві сліди, ніби били батогом. Руки зв'язані на грудях...

– Прошу, допоможіть! – промимрила вона й притихла.

Фарбована блондинка, довге скуйовджене волосся, ботоксні вуста й безглуздий татуаж широких брів. Ох вже мені ця еліта! Щоб її...

– Я перепрошую, що з Вами сталося? Кого покликати: поліцію чи швидку? – ввічливо запитала я у постраждалої.