Донна Тартт - Маленький друг, Донна Тартт

секрети (про вчительок, про батьків різних людей), які почула вдома. Гаррієт безпристрасно визирала з вікна в очікуванні, що хтось приїде й відремонтує автобус, доки, стрепенувшись, не усвідомила, що Крісті розповідає про її матір і батька.

Гаррієт обернулася й вирячилася на неї. Ой, та то всі знають, шепотіла Крісті, близько тиснучись до неї під пончо (їй завжди хотілося сидіти ближче, ніж комусь зручно). Хіба Гаррієт не ціка­во, чому її тато з ними не живе?

— Він там має роботу, — проказала Гаррієт. Ще ніколи раніше це пояснення не здавалося їй неналежним, але Крісті вдоволено й дуже по-дорослому злегка зітхнула, а тоді розповіла Гаррієт, що там насправді. Суть історії була така: після смерті Робіна батько Гаррієт хотів переїхати — у нове місто, кудись, де можна було б «почати спочатку». Зі скрадливою боязню Крісті округлила очі.

— Але вона їхати не захотіла. — Так, наче Крісті розповідала не про маму Гаррієт, а якусь жінку з оповідання про примар. — Сказала, що вона залишиться тут назавжди.

Гаррієт — яку власне дратувало сидіти біля Крісті — посунулася від неї на сидінні й відвернулася до вікна.

— Що, образилася? — лукаво запитала Крісті.

— Ні.

— То що тоді?

— У тебе з рота супом несе.

У наступні роки Гаррієт як від дітей, так і від дорослих, чула й інші коментарі, у яких ішлося про те, що в її домі є щось «моторошне», проте вони здавалися їй сміховинними. Такий розклад родинного життя був практичним — навіть геніальним. Батькова робота в Нешвіллі забезпечувала оплату рахунків, але нікому не подобалися його візити на свята; він не любив Еді й тіток; а також усіх тривожило те, з якою жорстокістю й ненавистю він діймає маму Гаррієт. Минулого року він пиляв її, щоб пішла з ним на якусь різдвяну вечірку, доки зрештою (потираючи плечі крізь тонкі рукави нічної сорочки) вона не покліпала й погодилася. Та коли настав час збиратися, мама сіла за трюмо, вбрана у банний халат, і втупилася очима у власне відображення, навіть не накладала помаду й шпильки з волосся не виймала. Коли Еллісон навшпиньки прокралася нагору подивитися, як вона, мама відповіла, що в неї мігрень. Тоді замкнулась у ванній і повідкручувала крани, доки батько (весь побуряковілий, тремтячий) не загупав у двері кулаками. Різдвяний вечір тоді видався нікудишній: Гаррієт з Еллісон струнко сиділи у вітальні біля ялинки, поки з магнітофона потужно ревіли колядки (по черзі то серйозні, то радісні), які, проте, не могли приглушити криків нагорі. Стало легше тільки тоді, коли рано-вранці на Різдво батько з валізою й паперовим пакетом подарунків почовгав до своєї машини й поїхав собі назад у Теннессі, а будинок видихнув і знову занурився в забутливу дрімоту.

Дім Гаррієт був сонний — для всіх, окрім самої Гаррієт, яка за своєю натурою була невсипуща й сторожка. Коли в темному безгучному будинку вона єдина не спала, що траплялося часто, нудьга обсідала її так щільно, так гладко й бентежно, що іноді Гаррієт не могла нічого, окрім як втупитись у вікно чи на стіну, наче задурманена. Мама майже весь час проводила в себе в спальні; а коли Еллісон ішла спати — здебільшого рано, близько дев’ятої — Гаррієт лишалася на самоті: пила молоко просто з пачки, в панчохах нипала по будинку поміж стосами газет, нагромаджених майже в кожній кімнаті. Після смерті Робіна мама Гаррієт набула дивної нездатності будь-що викидати, і непотріб, який наповнював горище й підвал, уже почав проникати в будинок.

Іноді Гаррієт подобалося бути наодинці. Вона вмикала світло, телевізор або програвач, набирала «Молитви по телефону» або дзвінками розігрувала сусідів. Відчиняла холодильник і їла все, чого їй хотілося; вилазила на високі полиці й зазирала в шафки, які відчиняти заборонялося; до скрипу пружин стрибала по дивану, стягувала на підлогу подушки з крісел та диванів і будувала собі з них фортеці й рятівні плоти. Іноді вона діставала з шафи старий мамин одяг з коледжу (пастельні светри з поїденими міллю дірками, рукавички по лікоть усіх можливих барв, випускну сукню кольору морської хвилі, яка — на Гаррієт — тридцятьма сантиметрами тягнулася по підлозі). Це було небезпечно; мама Гаррієт дуже по-особливому ставилася до цього одягу, хоч ніколи його й не носила; але Гаррієт акуратно розкладала все на місце, як було, і якщо мама й помічала якусь невідповідність, то нічого не казала.

Уся зброя стояла незаряджена. Єдиними боєприпасами в шафці була коробка набоїв 12-го калібру. Гаррієт, яка досить туманно собі уявляла різницю між рушницею й дробовиком, витрусила набої з коробки й зірчастими узорами розклала на килимі. Одна рушниця мала прикріплений багнет, що видавалося цікавим, але найбільше Гаррієт любила «вінчестер» із телескопічним прицілом. Вона вимкнула світло в кімнаті, поклала дуло на підвіконня віталь­ні й, звузивши очі, зазирнула в приціл — на припарковані авто, тротуар, що блищав під високими ліхтарями, і розприскувачі, які сичали на буйних порожніх газонах. Фортеця під загрозою; вона стереже свій пост і відповідає за життя всіх усередині.

На передній веранді місіс Фонтейн забриніла музика вітру. По той бік зарослого газону вздовж змащеного дула рушниці Гаррієт бачила дерево, на якому помер її брат. У лискучих листках шепотів легіт, дзенькав у траві переливчастими тінями.

Іноді, шастаючи глупої ночі по тьмавому будинку, Гаррієт відчувала, як із нею ходить брат і приязно, по-змовницьки мовчить. Вона чула його кроки у скрипі мостин, відчувала його присутність у вирі роздмуханої вітром штори чи самовільно прочинених дверях. Час від часу він пустував — ховав її книжку чи шоколадку, перекладав на сидіння крісла, поки Гаррієт не дивилася. Дівчинці подобалося таке товариство. Чомусь їй уявлялося, що там, де він живе, завжди ніч, і що її там нема, він сам-один: самотньо крутиться, розмахує ногами в наповненій цокотом годинників почекальні.

«Я тут, — подумки говорила вона, — на чатах». Бо, сидячи у вік­ні з рушницею, Гаррієт досить добре відчувала тепло його присутності. Після смерті брата минуло дванадцять років, багато всього змінилося й відлетіло, проте краєвид з вікна вітальні залишився таким самим. Навіть дерево стояло на своєму місці.

У Гаррієт заболіли руки. Вона обережно поклала рушницю біля ніжок крісла й пішла на кухню взяти собі фруктового льоду. Повернувшись у вітальню, без поспіху з’їла його в темряві біля вікна. Тоді поклала паличку на гору газет і повернулася на свою позицію з рушницею. Лід був виноградний, її