Стівен Кінг - Інститут

— Працівники, певно, виходять на зміни групами, — сказав Елліс.

Місіс Сіґсбі подумала, що він радше звертається до самого себе, аніж до решти. «Певно, з ним це часто відбувається», — майнула в неї думка.

— Тільки так воно працюватиме, — закінчив Люк.

Стекгаус кивав.

— Добрі умовиводи. Дуже добрі, — сказав він. — Скільки йому, дванадцять?

— Почитай документацію як належить, Треворе.

Місіс Сіґсбі натиснула кнопку на клавіатурі, і на екрані з’явився скрінсейвер: фотографія двох її дочок-близнючок у подвійному візку. Знімок, зроблений за багато років до того, як у них з’явилися груди, зухвалі манери і негідні бойфренди. А ще, у випадку Джуді, наркотична залежність.

— Рубінові відзвітували?

— Мені особисто. Коли копи перевірять комп’ютер малого, то побачать, що він почитував історії дітлахів, які вбили власних батьків. Небагато, два чи три випадки.

— Іншими словами, стандартна процедура.

— Так, мем. Як не зламане — не лагодь.

Стекгаус посміхнувся. Сіґсбі подумала, що цей посміх — майже такий самий чарівливий, як стоватна усмішка Вілгольма. Проте не зовсім. Їхній Нікі — справжній магніт для дівчат. Принаймні поки що.

— Хочеш поспілкуватися із загоном чи самого звіту вистачить? Його просто зараз складає Денні Вільямс, тож звіт буде досить читабельним.

— Просто звіт, якщо все пройшло гладенько. Розалінд його принесе.

— Добре. Що там із Альворсон? Є від неї якась інформація?

— Ти про те, чи не милуються ще Вілгольм із Калішею? — Сіґсбі звела вгору одну брову. — Це має безпосередній стосунок до твоєї місії з охорони і безпеки, Треворе?

— Та не всралося мені, чи ті двоє милуються. Хоч, власне кажучи, я за те, щоб вони не зволікали і втрачали незайманість, якщо така в них іще є, поки мають змогу. Але час від часу Альворсон і справді постачає інформацію, яка має безпосередній стосунок до моєї місії. Як, наприклад, її розмови з малим Вашингтоном.

Морін Альворсон, покоївка, яка, на перший погляд, симпатизувала юним піддослідним Інституту, насправді була підсадною качкою. (Враховуючи уривки поговорів і пліток, що їх приносила Морін, місіс Сіґсбі гадала, що термін «шпигунка» для неї надто пишний.) Ані Каліша, ані інші ТП цього не вчували, бо Морін напрочуд уміло й глибоко приховувала спосіб, у який заробляла кілька додаткових баксів.

Особливу цінність Морін становила ідея, насаджена ретельно і обережно: начебто в певних місцях по Інституту (південний закут кафетерію і невеличка ділянка біля торговельних апаратів у буфеті, наприклад) є «глухі» зони для камер відеоспостереження. Саме в цих місцях Альворсон вивуджувала в дітей секрети. Абищиці здебільшого, та час від часу серед жужелі траплявся золотий самородок. Малий Вашингтон, приміром, розповів Морін, що має думку вчинити самогубство.

— Останнім часом нічого, — сказала Сіґсбі. — Я тебе поінформую, Треворе, як вона передасть щось таке, що, з моєї точки зору, може тебе зацікавити.

— Окей. Я просто спитав.

— Зрозуміла. А тепер іди, будь ласка. У мене робота.

4

— А їбись воно конем, — сказав Нікі, знову всівся на лаві й відкинув з очей волосся. — Скоро пролунає тень-телень, а мені після ланчу ще очний тест проходити і в білу стінку втикати. Подивимось, Еллісе, на що ти здатен. Твій хід.

Люк не пригадував, щоб йому колись так не хотілося грати в шахи. У нього ще лишилась тисяча інших питань, здебільшого про кола, та, певно, зараз був не час. Зреш­тою, існує така штука, як інформаційне перевантаження. Він посунув королівського пішака на дві клітини. Нікі виконав зустрічний маневр. Люк відповів королівським слоном, замірившись на пішака при королі Ніка. Вони ще обмінялися ходами, і врешті Люк гарненько й зручненько розташував свого ферзя біля короля Нікі. Той насупився на шахівницю.

— Мат? За чотири ходи? Ти серйозно?

Люк стенув плечима:

— Це називається дитячий мат. Спрацьовує лиш у тому випадку, коли ти граєш білими. Наступного разу ти все передбачиш і упередиш ситуацію. Найкращий спосіб — посунути пішака на клітину проти ферзя. Або піти своїм ферзем.

— Якщо я так зроблю, ти все одно мене переможеш?

— Може. — Дипломатична відповідь. Справжня становила «звісно».

— Срака-мотика. — Нікі так само вдивлявся в шахівницю. — Хитро, бляха. Хто тебе навчив?

— То я кілька книжок попочитав.

Нікі підвів погляд, наче вперше по-справжньому побачив Люка, і поставив Калішине питання:

— І наскільки ж ти розумний, хлопче?

— Настільки, щоб побити тебе в шахи, — відказала Айріс, позбавивши Люка необхідності відповідати самому.

Цієї миті пролунав мелодійний передзвін на дві ноти: тень-телень.

— Ходімо на ланч, — сказала Каліша. — Помираю з голоду. Пішли, Люку. Хто програв, той прибирає шахи.

Нікі наставив на неї пальця пістолетом і беззвучно промовив «ба-бах», але при цьому він усміхався. Люк підвівся і пішов слідом за дівчатами. Біля дверей до зали з телевізором його нагнав Джордж і схопив за руку. З книжок із соціології (а також із власного досвіду) Люк знав, що діти в групах мають тенденцію перебирати на себе певні легко пізнавані ролі. Якщо Нікі Вілгольм був бунтарем, то Джордж Айлс — блазнем. Тільки от зараз він був серйозним, що серцевий напад. Говорив тихо і швидко:

— Нікі — хороший хлопець, він мені подобається, дів­чата за ним упадають, і ти, певно, теж його полюбиш, і це нормально, тільки прикладу з нього не бери. Він ніяк не змириться з тим, що ми тут застрягли, але ж нічого не вдієш, тож розстав собі пріоритети. Наприклад, із цятками. Якщо ти їх побачиш, то так і кажи. Якщо не побачиш, теж кажи. Не бреши. Вони знають, коли ти брешеш.

Їх наздогнав Нікі.

— Про що ти тут гуториш, Джорджику-хлопчику?

— Цікавився, звідки діти беруться, — сказав Люк. — Я порадив попитати в тебе.

— О Господи, ще один, бляха, комік. Тільки цього нам і бракувало. — Нікі схопив Люка за шию і жартома придушив, що, як сподівався Люк, свідчило про його приязнь. Може, навіть повагу. — Годі вже, ходімо їсти.

5

Приміщення, яке нові друзі Люка називали буфетом, було частиною зали відпочинку, просто навпроти того здоровенного телевізора. Люку хотілось придивитися до торговельних автоматів, але решта рухалися досить швидко, тож шансу цього разу теж не випало. Проте він таки помітив оголошення, про яке говорила Айріс: «БУДЬ ЛАСКА, СПОЖИВАЙТЕ АЛКОГОЛЬ У ПОМІРНИХ ДОЗАХ». То, може, вони і не забивали йому баки з приводу випивки.

Не Канзас і не Країна Розваг, подумалося Люку. Це Дивокрай. Хтось посеред ночі зайшов до нього в кімнату і зіштовхнув у кролячу нору.

Кафетерій виявився не такий великий, як у Бродерікській школі, але майже. А через те, що відвідувачів було всього п’ятеро, приміщення видавалося просторішим. Переважно столи були розраховані на чотирьох, але посередині зали стояли кілька більших. Один із них — з п’ятьма стільцями. Підійшла жінка в рожевій блузі й рожевих, до комплекту, штанах і розлила їм по склянках воду. Як і в Морін, у неї на грудях висів бейджик. «НОРМА».

— Як ся маєте, мої курчаточка? — спитала вона.

— Кудкудакаємо собі потихеньку, — безтурботно відповів Джордж. — А ви?

— І в мене все нормально, — сказала Норма.

— А у вас часом немає при собі квиточка на