Стівен Кінг - Інститут

Норма відповіла йому посміхом «у крейсерському режимі» і пішла назад до двостулкових дверей, які, ймовірно, вели на кухню.

— І для кого я стараюся? — мовив Джордж. — Марную тут свої найкращі жарти. Марную, кажу вам.

Він потягнувся до стосу меню в центрі столу і роздав їх друзям. Згори стояла сьогоднішня дата. Під нею були ЗАКУСКИ (крильця «баффало» або томатний суп-пюре), ОСНОВНІ СТРАВИ (бургери з м’ясом бізона або американське чоп-суї) і ДЕСЕРТИ (яблучний пиріг із морозивом або щось під назвою «тістечко з магічним заварним кремом»). І кілька безалкогольних напоїв.

— Можеш і молока замовити, вони просто не зазначають його в меню, — сказала Каліша. — Більшість його не п’є, хіба що пластівці на сніданок заливають.

— А тут справді добре годують? — спитав Люк.

Це прозаїчне питання (наче вони перебували на якомусь із курортів «Сандалз», де харчування входить у вартість готелю) принесло відлуння нереальності й дезорієнтації.

— Так, — відповіла Айріс. — Нас інколи зважують. Я чотири фунти набрала.

— Відгодовують на забій, — додав Нікі. — Як Гензеля і Ґретель.

— По п’ятницях на вечерю і по суботах на обід — буфет, — продовжила Каліша. — Їж скільки влізе.

— Як Гензель і, бляха, Ґретель, — повторив Нікі. Він повернув голову вбік і подивився в камеру в кутку. — Повертайся, Нормо. Гадаю, ми готові.

Жінка одразу повернулася, і в Люка тільки посилилось відчуття нереальності. Але коли принесли його крильця «баффало» і чоп-суї, він поїв з апетитом. Люк перебував у дивному місці, він боявся за себе і жахався того, що могло статися з його батьками, але також йому було дванадцять.

Вік, коли організм росте.

6

Певно, хтось таки за ними спостерігав, ким би цей хтось не був, бо щойно Люк проковтнув останній шмат заварного тістечка, як у нього під боком вигулькнула ще одна жінка в тій самій рожевій квазіуніформі. На її іменній табличці було написано «ҐЛЕДІС».

— Люк? Прошу, ходімо зі мною.

Люк глянув на чотирьох своїх товаришів. Каліша й Айріс не піднімали очей. Нікі дивився на Ґледіс, у черговий раз склавши руки на грудях і злегка посміхаючись.

— Чому б тобі, любонько, не прийти трохи пізніше? Наприклад, на Різдво. Я тебе під омелою залупцюю.

Ґледіс не звертала на нього уваги.

— Люку, будь ласка.

Джордж єдиний дивився йому у вічі, причому з таким виразом, що Люк пригадав фразу, яку сказав йому Айлс при вході до кафетерію: «Розстав собі пріоритети». Люк підвівся.

— До скорого тоді. Мабуть.

Каліша промовила до нього самими губами: «Уколи — на кола».

Ґледіс була мініатюрна і симпатична, але в Люка були всі підстави вважати, що вона має чорний пояс і може спокійно перекинути хлопця через плече, якби він надумав заподіяти їй турбот. Навіть якщо це не так — хтось усе одно дивиться, і Люк не сумнівався, що підкріплення негайно прибіжить. Було і ще дещо, достатньо вагомий фактор. Люка виховали чемним і слухняним. І навіть у такій ситуації перебороти звички було важко.

Ґледіс провела його повз ряд вікон, про які говорив Нікі. Люк визирнув надвір, і так, там виднілась іще одна будівля. Він ледве міг її розгледіти крізь щільні ряди дерев, але споруда там беззаперечно була. Ось вона, Задня половина.

Перед тим як вийти з кафетерію, Люк озирнувся через плече в надії отримати хоч якесь підбадьорення — махнув би хтось рукою або хоч Каліша усміхнулася. Ніхто йому не махнув, ніхто не усміхнувся. Діти дивилися на нього так само, як тоді на дитячому майданчику, коли він запитав, чи живі їхні батьки. І якщо того вони напевно не знали, то зараз могли точно сказати, куди прямує Люк. Що б воно не було, нові друзі Люка крізь це вже проходили.

7

— Божечки, такий чудовий день, правда? — мовила Ґледіс, ведучи Ніка шлакоблоковим коридором повз двері до його кімнати.

Коридор тягся в інше крило, де було ще більше дверей, ще більше кімнат, але вони завернули ліворуч у прибудову, яка виявилася звичайним ліфтовим майданчиком.

Люк, який зазвичай вправно підтримував повсякденні балачки, нічого не відповів. Він був майже певен, що в цій ситуації Нікі саме так і вчинив би.

— А от комашня… бр-р-р! — Вона відігнала рукою невидимих комах і засміялася. — Раджу добряче намащуватися «Дітом», принаймні до червня.

— Коли бабки вилупляться.

— Так! Точно! — Вона знову залилася сміхом.

— Куди ми йдемо?

— Побачиш.

Ґледіс поводила бровами, мов казала: «Не псуй собі сюрприз».

Двері ліфта відчинилися. Звідти вийшли двоє чоловіків у синіх сорочках. Один був «ДЖО», другий — «ХАДАД». Обидва тримали в руках айпади.

— Привіт, хлопці, — весело сказала Ґледіс.

— Привіт, дівчинко, — відповів Хадад. — Як воно?

— Чудово, — процвірінькала Ґледіс.

— А ти як, Люку? — спитав Джо. — Нормально пристосовуєшся?

Люк нічого не відповів.

— Он як, гра в мовчанку? — Хадад вишкірився. — Поки потерпимо. А пізніше, може, вже й ні. Ось у чому річ, Люку — ти нам не грубіянь, і ми тобі не будемо.

— Поводься добре, щоб і тобі добре велося, — додав Джо. — Мудрі слова. Побачимось пізніше, Ґледіс?

— Обов’язково. Сам обіцяв пригостити чаркою.

— Як скажеш.

Чоловіки пішли собі далі. Ґледіс завела Люка в ліфт. Там не було жодних цифр чи кнопок. Вона промовила «Бі», тоді дістала з кишені штанів картку і помахала нею перед сенсорним приладом. Двері зачинилися. Кабіна спустилася, та недалеко.

— «Бі», — проворкував приємний жіночий голос звідкись згори. — Поверх «Бі».

Ґледіс знову помахала карткою. Двері прочинилися, і за ними показався широкий хол, освітлений за допомогою напівпрозорих стельових панелей. Грала тиха музика — таку, подумав Люк, люблять ставити в супермаркетах. Колом ходило кілька людей, хтось штовхав перед собою візочки з обладнанням, хтось ніс дротяні кошики з, певно, зразками крові. На дверях стояли номери, і біля кожного — літера «В». Поверх «Бі».

«Масштабна операція, — сказав тоді Нікі. — Комплекс». Певно, він не помилявся, бо якщо тут є підземний поверх «B», то логічно припустити, що поверх «C» також існує. Може, навіть «D» і «E». За всіма ознаками, це мала б бути державна установа — так вирішив Люк, але як у них виходить тримати таку масштабну операцію в таємниці? Це не просто незаконно, не просто суперечить конституції — тут дітей викрадають.

Вони проходили повз прочинені двері, і Люк побачив за ними приміщення, схоже на побутову кімнату. Там стояли столи і торговельні автомати (хоча й жодних оголошень про «СПОЖИВАННЯ АЛКОГОЛЮ В ПОМІРНИХ ДОЗАХ»). За одним столиком сиділо троє — чоловік і дві жінки. Вони були одягнені в цивільне: джинси й сорочки на ґудзиках, — і пили каву. Одна жінка, білявка, видалася Люку знайомою. Спершу він не міг уторопати чому, аж потім подумки почув голос: «Еге ж. Як тільки схочеш». Це був останній спогад перед тим, як він тут прокинувся.

— Ти, — сказав Люк і показав на жінку пальцем. — Це була ти.

Вона не промовила ані слова, обличчя її теж нічого не промовляло. Але жінка подивилася на Люка. І не відводила очей, доки Ґледіс не зачинила двері.

— Це та сама жінка, — сказав Люк. — Я знаю,