Стівен Кінг - Інститут

— Уже недалеко, — відповіла Ґледіс. — І пробудеш ти там недовго, а тоді повернешся до себе в кімнату. Певно, тобі захочеться перепочити. Перші кілька днів зазвичай виснажливі.

— Ви мене чули? Це вона зайшла до мене вночі. Вона щось розпилила мені в обличчя.

Жодної відповіді, тільки та сама посмішка. Люку вона видавалася ще більш моторошною з кожним разом, як з’являлася на обличчі Ґледіс.

Вони дісталися дверей «В-31».

— Поводься добре, і отримаєш п’ять жетонів, — сказала Ґледіс, засунула руку в другу кишеню штанів і ді­стала жменю металевих кругляків, схожих на четвертаки, тільки з обох боків був викарбуваний трикутник. — Бачиш? Ось вони в мене, туточки.

Вона легенько постукала в двері. Відчинив чоловік у синьому. Його звали «ТОНІ». Він був високий, білявий, а також гарний — якби одне око трохи не косило. Люк подумав, що він схожий на якогось лиходія з фільмів про Джеймса Бонда, може, той пещений лижний інструктор, що виявився найманим убивцею.

— Привіт, красунечко. — Він цьомкнув Ґледіс у щоку. — О, ти Люка привела. Привіт, Люку.

Він простягнув руку. Люк, наслідуючи Нікі Вілгольма, не став її тиснути. Тоні засміявся, наче це був доконче вдалий жарт.

— Заходь, заходь.

Як виявилось, припрошували тільки Люка. Ґледіс легко штовхнула його в плече і зачинила за собою двері. У центрі кімнати Люк побачив предмет, який його дуже занепокоїв. Схожий на стоматологічне крісло. Тільки він ніколи не бачив стоматологічних крісел із ременями на бильцях.

— Сідай, орлику, — сказав Тоні.

Не «молодчинка», подумалося Люку, але близько.

Тоні підійшов до довгого столу, висунув шухляду і взявся в ній копирсатись. Він насвистував. А коли повернувся до Люка, то тримав у руці якийсь невеличкий інструмент, схожий на паяльник. Тоні наче здивувався, що Люк так і стоїть біля входу.

— Я сказав: сідай.

— Що ви цим робитимете? Тату мені наб’єте?

Він згадав про євреїв, яким на вході в табори Освенцима чи Берґен-Бельзена набивали номери на руках. Абсурдна ідея, проте…

Тоні зачудувався, потім розсміявся.

— Боже, та ні. Я просто вживлю тобі чип у мочку вуха. Проколю, як на пірсинг чи сережки. Нічого особливого, всі наші гості такий мають.

— Я не гість, — задкуючи, мовив Люк. — Я в’язень. І нічого ви мені у вухо не вживите.

— А от і вживлю, — сказав Тоні з тим самим вишкіром. Так само схожий на чоловіка, який спершу допомагає малим дітям стати на лижі, а тоді намагається вбити Джеймса Бонда отруйним дротиком. — Дивися, це ж не більше, ніж щипок. Тому не ускладнюй нам обом життя. Сідай у крісло, і за пару секунд усе скінчиться. Коли підеш до себе, Ґледіс тобі видасть жменю жетонів. Якщо ж захочеш піти складним шляхом, то все одно отримаєш чип, а жетони — ні. Що скажеш?

— Я в те крісло не сідатиму.

Усе тіло Люка пробирали дрижаки, проте голос звучав упевнено.

Тоні зітхнув. Він обережно поклав прилад для чипування на стіл, підійшов до Люка і впер руки в стегна. Тепер він мав серйозний, майже скорботний вигляд.

— Ти певен?

— Так.

У вухах задзвеніло від смачного ляпаса — навіть перш ніж Люк устиг усвідомити, що права рука Тоні злетіла зі стегна вгору. Люк похитнувся, зробив крок назад і впер у чоловіка приголомшений, незмигний погляд. Рідний тато тільки раз йому наклепав (і несильно), коли Люкові було чотири чи п’ять рочків і він бавився з сірниками. Але йому ще ніколи не давали ляща. Щока горіла, хлопець і досі не міг повірити в те, що сталося.

— Оце болить набагато дужче за щипок у вухо, — сказав Тоні; вишкір тепер зник. — Хочеш, повторю? Я залюбки. Ви, діти, вважаєте, що вам цілий світ належить. Біда-біда.

Саме тоді Люк помітив у Тоні на підборідді маленький блакитний синець, а на лівій щелепі — невеликий поріз. Він пригадав свіжий синець на обличчі Нікі Вілгольма. Якби ж тільки Люк був таким самим відчайдухом — та він не був. Правду кажучи, він узагалі не вмів битися. А якби спробував, то Тоні, певно, по всій кімнаті його б розмазав.

— Готовий сісти в крісло?

Люк сів.

— Будеш добре поводитися чи треба ремені в’язати?

— Я добре поводитимусь.

Люк так і вчинив, і Тоні виявився правий. Укол у мочку вуха був не таким болючим, як ляпас, можливо, через те що хлопець був до цього готовий або тому що цей штрик більше нагадував медичну процедуру, а не напад. Коли з цим було покінчено, Тоні пішов до стерилізатора і дістав звідти голку для ін’єкцій.

— Раунд другий, орлику.

— Що в шприці? — спитав Люк.

— Не твоє мелеться.

— Якщо воно в мене ввіллється, то саме моє й мелеться.

Тоні зітхнув.

— З ременями чи без? Тобі вирішувати.

Люк згадав пораду Джорджа: «Розстав собі пріоритети».

— Без.

— Хороший хлопчик. Один маленький укол — та й край.

Але це був не просто маленький укол. Не те щоб аж так боліло, проте пекло добряче. Жар охопив руку аж по зап’ясток, наче в цій частині тіла піднялась температура, але потім усе прийшло в норму.

Тоні наліпив на місце уколу прозорий пластир, а тоді розвернув крісло так, щоб Люк дивився на білу стіну.

— Тепер заплющ очі.

Люк заплющив.

— Щось чуєш?

— Що, наприклад?

— Припини ставити питання і відповідай на мої. Ти щось чуєш?

— Помовчте і дайте мені послухати.

Тоні замовк. Люк став слухати.

— Хтось щойно пройшов коридором повз двері. І хтось засміявся. Гадаю, Ґледіс.

— Більш нічого?

— Ні.

— Окей, поки все нормально. Тепер рахуй до двадцяти, тоді розплющуй очі.

Люк порахував і розплющив.

— Що ти бачиш?

— Стіну.

— І все?

Люк подумав, що Тоні майже напевне має на увазі цятки. «Якщо ти їх побачиш, то так і кажи. Якщо не побачиш, теж кажи, — радив йому Джордж. — Не бреши. Вони знають, коли ти брешеш».

— І все.

— Точно?

— Так.

Тоні ляснув його по спині, від чого Люк підстрибнув.

— Окей, орлику, ми закінчили. Зараз дам тобі льоду на вухо. І прегарного тобі дня.

8

Ґледіс уже чекала на хлопця, коли Тоні вивів його з кімнати «В-31». Вона посміхалася своєю посмішкою професійного метрдотеля.

— Як усе пройшло, Люку?

Тоні відповів за нього:

— Добре. Хороший малий.

— Інакших у нас і не буває, — майже проспівала Ґледіс. — Гарного тобі дня, Тоні.

— І тобі, Ґлед.

Вона повела Люка назад до ліфта і всю дорогу радісно про щось щебетала. Люк гадки не мав, про що саме. Рука вже майже не боліла, та він так само прикладав до пульсуючого вуха пакет із льодом. Але найгіршим виявився ляпас. Із багатьох причин.

Ґледіс провадила його коридором промислового зеленого кольору, повз плакат, під яким колись сиділа Каліша, повз другий, на якому було написано «ЩЕ ОДИН ДЕНЬ У РАЮ», і врешті-решт вони дісталися кімнати, так схожої на його власну, та все одно не його.

— Час для дозвілля! — вигукнула Ґледіс, наче видала Люку